Чи потрібна Україні атомна бомба ? Коментарі

Шановний пане Володимире!

Дякую за детальний і унікальний за розмірами і грунтовністю коментар. Відчувається, що Ви людина фахова у військовій сфері, ядерній техніці (можливо фізиці) і маєте широкий політичний кругозір. Тому я вирішив так само детально Вам відповісти.

1. Україна може перемогти Московію у війні, якщо послідовно демонструватиме, що вона не агресор, а жертва неспровокованої агресії. Нас змушений підтримувати весь цивілізований світ, навіть, якщо він не дуже цього і хоче. Обов'язкова умова - ми маємо вести війну як жертва, а не як агресор. Всі стандартні атрибути війни мають бути очевидними для всього світу але фази масштабних бойових дій слід уникати якомога довше - час працює на нас. Першими кроками мають бути візовий режим з Московією, ускладнення діяльності російського капіталу на теренах України, здорощення перебування Московського патріархату на нашій землі тощо, а далі обережно але неухильно підвищувати ставки.

2. Порівняння України і Грузії некоректне, оскільки Україна за населенням і економіко-військовим потенціалом перевищує Грузію більше ніж удесятеро. Визнання Лугандонії з боку Московії не слід лякатись. Це тільки ускладнить становище Московії.

3. З народом потрібно розмовляти, його потрібно виховувати і згуртовувати. Національно свідома частина нашого народу - націоналісти Майданом зупинила нищення незалежної України бандою Януковича. Ця ж частина народу захистила державу у перші місяці російської агресії. Колишня партноменклатура з'являється, коли вже є конкретний результат дій націоналістів, щоб ним скористатись.

4. Закономірним етапом еволюції партноменклатурної влади в незалежній Україні був прихід до влади відверто кримінальної людини, що зрештою своїми руйнівними діями щодо незалежності держави і спричинила Майдан або революцію гідності. З моєї точки зору - революцію національної гідності українського народу. У середині дев'яностих років я очолював Одеську обласну організацію Народного руху України. Хоча ми не позиціонували себе як відверто націоналістичну організацію, нас все одно називали бандерівцями і самі ми були певні, що ними і є насправді. Відтоді пройшло багато років і одна з всеукраїнських націоналістичних організацій на підтвердження цієї думки нагородила мене пам'ятною відзнакою (орденом) Степана Бандери за № 1225. Так от, спостерігаючи за деградацією партноменклатурної влади і за проривом у владу Януковича, ми-бандерівці були певні, що це закінчиться великою кров'ю, і не помилились.

Щодо Л. Кравчука. Я завжди з великою повагою ставився до цього і у 1995 році в Одесі був, як голова РУХу, членом його передвиборчого штабу. Л. Кравчук виграв у першому турі виборів. Так само він виграв і у другому турі але колишня партноменклатура, яка була основним підмурком його влади, зрадила його (думаю її перекупила Москва) і результати другого туру були пораховані не на користь Л. Кравчука. От Вам і партноменклатура. А щодо подій початку двадцятого сторіччя, то скільки тоді було українських націоналістів - жменька. А політиканів типу В. Вінниченка - море. Так що націоналісти в принципі не могли програти, оскільки не несли відповідальність за ту владу.

5. Ворогом України є не тільки Путінський режим, а вся імперська Московія. У 1918 році Путіна не було навіть в проекті, а вулиці Києва вже вкрились тілами патріотів України, вбитими більшовицькими (російськими) військами. І це був лише початок. До тисяч жертв Московії згодом додались мільйони. І цей процес триває досі. П'ятий пункт - це тест на націоналізм. Моя відповідь - це відповідь націоналіста.

6. Приклад Ізраїлю не є штучним, оскільки і його сусіди, і наш північний сусід в принципі не згодні з фактом існування наших країн. А щодо мистецтва виживання, то треба хоч чомусь корисному навчитись у євреїв, адже тисячу років жили поряд.

7. Оцінки явно завищені. Хто робив ці оцінки? Російські фахівці. Їх заангажованість очевидна. Моїй статті мова не йде про весь потенціал, а про його один відсоток. Я бачив у Кировоградській області дві підірвані шахтні ракетні установки - це варварство. Коли я бачив в Одесі, як на очах розкрадається найбільше в Радянському Союзі пароплавство, коли я читав в газеті об'яви про розпродаж військового майна (можна було вільно купити бронетранспортер і навіть у мене вистачало на це грошей) , то вірити у те, що військовий стратегічний потенціал України знищується в ім'я вищих ідеалів, було б дивно.

8. Унікальні властивості плутонію мені добре відомі. Однією з моїх настільних книг є переклад з англійської збірник наукових праць Лос Аламоської лабораторії у двох томах: "Плутоний, Фундаментальные проблемы". Жодна катастрофа з плутонієм не можлива. Він просто поступово втрачає свої вибухові властивості. Його періодично слід знову використовувати як сировину для виготовлення нових боєголовок.

9. Південно Африканська республіка відмовилась не від ядерної зброї, а від програми її розробки. За це вона отримала серйозні конкретні дивіденти, а не слова, як Україна. Білорусія і Казахстан ніколи б не вийшли з Радянського Союзу, якби звідти не вийшла Україна. Коли Україну зламали через коліно, то це послужило спонукальним мотивом для Білорусі і Казахстану, а не навпаки.

10. Якщо право на відновлення ядерного потенціалу у нас є, то гайда за роботу. Все одно нам цей шлях доведеться пройти. Дорогу здолає той, хто йде.

11. Збройовий плутоній можна отримати у спеціальному реакторі. У наших реакторах - лише промисловий плутоній. Але в статті це питання пояснюється. З промислового плутонію цілком можна створити і збройовий плутоній але це буде дещо дорожче.  А хтось оцінював, скільки коштує нам остання війна, скільки коштують житті загиблих громадян України, їх майно, їх каліцтва, зламані долі? Може краще витратити еквівалентну суму грошей на створення достойного нашої країни стратегічного ядерного потенціалу і жити в мирі з усім світом. В іншому разі нас чекає перманентна війна. До речі - її початок слід віднести до 1917 року.

12. Щодо плутонієвої бомби я з Вами згоден. Якщо важливим є сам факт наявності атомної зброї, то технічно простіше створити саме уранову атомну бомбу. До речі, перша атомна бомба, використана у війні (Хіросіма), була саме урановою. Друга бомба ( Нагасакі) була вже плутонієвою. Низька ефективність уранової бомби - з 64 кг урану в атомній бомбі прореагувало при вибуху менше 1 % урану привела до того, що надалі створювались майже виключно плутонієві бомби. Перша Радянська атомна бомба була також плутонієвою.  Бомба, скинута на Нагасакі приблизно такої ж потужності, як і у разі Хіросіми, містила лише 6.5 кг плутонію. Так що саме плутонієвий шлях є найкоротшим до сучасної атомної зброї.

13. Вибір щодо союзників ми, на мою думку, зробили вдало. Сполучені штати є нашим стратегічним союзником.

14. Шлях до атомної зброї - це на 90% мирний шлях: створення замкненого паливного циклу, створення реакторів на швидких нейтронах, консервація відпрацьованих блоків і спорудження нових. З цього потрібно починати і про це говорити. А щодо ядерної зброї, то весь світ робив це за завісою секретності. Про віддалену перспективу нам не слід особливо балакати. Війна з Московією триватиме доти, доки ми будемо слабкими для перемоги або не наступить рівновага сил. В іншому разі у нас взагалі немає перспектив. Але я, як нормальний український націоналіст, впевнений в нашій перемозі.

Слава Україні!

Чи потрібна Україні атомна бомба?

Kontrast

Чи потрібна Україні атомна бомба? 1 Чорноморські новини, № 114-115

Чи потрібна Україні атомна бомба? 2 Чорноморські новини, № 114-115

Чи потрібна Україні атомна бомба? 3 Чорноморські новини, № 114-115

Витоки і спадщина для російсько-української інформаційної війни

В. Т. Швець

НЕЗАЛЕЖНИЙ АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР ГЕОПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Борисфен Інтел

Витоки і спадщина для російсько-української інформаційної війни

Чорнобиль - перший постріл останньої війни. Літературна Україна. - 2017. - № 36. - 14 вересня.

            Чорнобильська трагедія належить до тих знакових подій світі, що докорінно вплинули на хід подальшої історії людства. Після нищівного удару по сільському господарству, пов’язаного з к конфіскацією землі у селян на початку тридцятих років, воно так і не змогло досягти рівня, достатнього, щоб годувати населення Радянського Союзу. Єдиним засобом розв’язання продовольчої проблеми став експорт нафти. Післявоєнний світ динамічно розвивався, попит на нафту швидко зростав разом з цінами на неї. Виручки від продажу нафти цілком вистачало на закупівлі продовольства і товарів широкого вжитку, яких в Радянському Союзі також катастрофічно не вистачало, для задоволення мінімальних потреб населення. Але цієї виручки вже не вистачало на інноваційний розвиток економіки. Сировинний характер радянської економіки все більше посилювався.

27 грудня 1979 року почалось радянське вторгнення в Афганістан. Ця десятилітня війна підсилила конфронтацію Радянського Союзу з Західними країнами і важким тягарем лягла на економіку країни. Ситуація в ній поступово ставала критичною і зайшла у безвихідь, коли Сполучені штати домовились із Саудівською Аравією - найбільшим виробником нафти в світі на той час, про обвал цін на неї. У висліді, з грудня 1985 року по квітень 1986 року ціни на нафту впали з приблизно тридцяти доларів за барель до десяти. Для Саудівської Аравії продаж нафти і надалі залишався прибутковим, оскільки її нафта була високої якості, а собівартість видобутку становила чотири долари за барель. Для Радянського Союзу таке падіння цін було справжньою катастрофою, оскільки собівартість її видобутку становила якраз десять доларів за барель і вона була порівняно низької якості. Потік нафтодоларів до Радянського Союзу, що раніше становив десятки мільярдів річно, майже припинився. Купувати продовольство за кордоном було ні за що. Непопулярна всередині країни і абсолютно шкідлива для її зовнішнього іміджу війна в Афганістані затягувалась, ціна її зростала, а перспективи ставали все невизначенішими. В країні тривала так звана «перебудова». Політична активність і сміливість населення швидко зростала.

Крім політичних факторів, падіння цін на нафту мало і серйозне економічне підґрунтя – це стрімке зростання атомної енергетики. З 1970 року по 1986 рік виробництво електроенергії атомними електростанціями зросло удесятеро. За цей же час їх доля в енергетичному балансі світу збільшилась з 2% до 15%, продовжуючи швидко зростати і надалі. У деяких провідних країн світу її доля наблизилась до 50%. Ця електроенергія була значно дешевшою, ніж з будь-якого іншого джерела, і екологічно чистою – не вироблялись парникові газі, не забруднювалось навколишнє середовище, не виводились з сільськогосподарського використання величезні площі земель. Для порівняння: один стандартний блок атомної електростанції можна замінити сонячними панелями, що накривають площу землі у 100 квадратних кілометрів. Навіть без врахування втрат від невикористання землі за призначенням, собівартість сонячної за походженням електроенергії приблизно вдесятеро вища за вироблену на атомних електростанціях. Зауважимо, що природні запаси урану з атомною масою 235, який використовується на сучасних атомних електростанціях на повільних нейтронах, за його енергетичною місткістю у рази перевищують запаси нафти. Паралельно почали швидко розроблятись технології використання урану з атомною масою 238, якого в природному урані 99.3%. Це збільшувало енергетичні запаси людства у 150 разів і робило їх практично невичерпними. Правда, використання такого урану  вимагало створення нового складнішого типу реактора – реактора на швидких нейтронах. Але такі наукові програми через їх колосальну практичну перспективу добре фінансувались і якби стан ейфорії щодо атомної енергетики тривав і далі, то, впевнений, зараз ми були б свідками практичного використання реакторів на швидких нейтронах.

Різке падіння цін на нафту було для Радянського Союзу неочікуваним і могло затягнутись на довший час, якщо не на завжди. Економічна катастрофа при такому розкладі була неминучою, а разом з нею і соціальний вибух. Країна могла втратити керованість і швидко розпастись. Економічний колапс, що насувався, вимагав екстраординарних дій. Ціни на нафту слід було підняти за будь-яких умов і слід було переломити негативне ставлення Західних країн до Радянського Союзу через війни в Афганістані. Потрібно було, якщо й не повернути повагу до країни, то викликати хоча б співчуття до неї за якихось дуже поважних обставин. Такі два завдання здавалось неможливим виконати за короткий термін.

26 квітня 1986 року вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції в Україні. В цей день якраз і були розв’язані обидва зазначені завдання. Ціни на нафту відразу поповзли вгору і за кілька місяців вартість нафти зросла майже вдвічі. Радянська нафта знову стала високоприбутковим експортним продуктом. Увага світової громадськості перейшла з війни в Афганістані на Чорнобильську трагедію і Радянський Союз став викликати масове співчуття.  Був ще і третій внутрішній результат цієї трагедії. Комуністична партія Радянського Союзу отримала колосальний удар по своєму іміджу, від якого вона ніколи так і не відновилась. Хоча безпосередньої провини у комуністичної партії за Чорнобильську трагедію не було, але прості люди країни звикли покладати на комуністичну партію відповідальність за все, що відбувалось, і у сил всередині державного апарату, що прагнули відсторонення партії від влади, з’явився реальний шанс це зробити. Першу таку спробу зробив ще Лаврентій Берія – найвпливовіша людина в найближчому оточенні Сталіна відразу після смерті Сталіна, але всі знають, чим це для нього закінчилось. Лаврентій Берія, крім інших визначних посад, очолював Міністерство внутрішніх справ СРСР, до якого було приєднано і Міністерство державної безпеки. Другу таку спробу приписують у 1957 році міністру оборони СРСР Георгію Жукову. На цей раз обійшлось лише відправленням його на пенсію. І лише у 1991 році це, нарешті, вдалося першому президенту Російської федерації Борису Єльцину.

Комуністична партія була організацією з негативним відбором кадрів. Якщо Сталін – очільник партії у 1922 - 1953 роках мав початкову світу, то його наступник Микита Хрущов до школи взагалі не ходив. Партія так і не змогла знайти спільну мову з інтелігенцією. Характерний приклад. У восьмидесяті роки на Одеську академію холоду, де я працював викладачем, на рік виділялось два ордери на безкоштовне житло і дві анкети для вступу в партію. Кількість співробітників академії перевищувала 600 осіб. Тобто вступ вузівської інтелігенції до партії був таким же складним, як і отримання безкоштовного житла. У висліді професійний рівень і рівень моральних чеснот «щасливих» володарів партійних квитків був не надто високим. З іншого боку, така державна структура, як Комітет державної безпеки Радянського Союзу, дотримувався практики позитивного відбору кадрів. Вона комплектувались найкращими випускниками різних вузів для роботи у штаті організації і мала практично необмежену позаштатну кількість співробітників з науковими степенями і званнями, членів різноманітних творчих спілок  та на різних щаблях державного апарату. Ті, хто були молодші, залишились на своїх посадах і досі, перебуваючи тепер уже не тільки в якості позаштатних працівників ФСБ, а і в небезпечному для воюючої України статусі п’ятої колони нашого ворога. Слід зауважити, що для більшості керівних посад в Радянському Союзі узгодження кандидатур на ці посади з КДБ було обов’язковим.  Скільки кандидатів при такому узгодженні погодились на пряму співпрацю з КДБ важко сказати, але ще важче уявити, що хтось міг відмовитись. Те, що ми не оприлюднили в незалежній Україні списки позаштатних співробітників колишнього КДБ, серйозно послаблює нашу обороноздатність і пояснює більшість наших негараздів у всіх сферах діяльності держави і українського суспільства в цілому.

Саме спецслужби Радянського Союзу були локомотивом перебудови. Основна ж маса партійних працівників погано розуміла, що відбувається і покірно пливла за течією. Головною метою перебудови 1985 – 1991 років була модернізація безнадійно відсталої на той момент країни і її інтеграція в світове співтовариство. Фактично те, що сьогодні здійснив Китай. Просто у Китаю вийшло, а у Радянського Союзу ні. Формально до 1991 року КДБ беззастережно підкорявся партії, фактично він вів цілком самостійну гру і вийшов в ній переможцем. Його влада після розпаду Радянського Союзу у 1991 році лише зросла. Зараз штатний склад Федеральної служби безпеки Російської федерації у декілька разів перевищує штат КДБ всього колишнього Радянського Союзу, а її очільник Володимир Путін з 1999 року є беззаперечним лідером Російської федерації. Весь же колосальний партійний апарат Радянського Союзу пішов у небуття.

Аварія на Чорнобильській атомній електростанції безумовно відтермінувала розпад Радянського Союзу але в тому варіанті, в якому відбулась, зробила його неминучим. Неминучою вона зробила і майбутню російсько-українську війну, тому що тільки тимчасовим послабленням Московії можна було пояснити відносну легкість здобуття Україною незалежності у 1991 році. Перш за все аварія вплинула на настрої українців, поступово радикалізуючи їх щодо подальшої долі Радянського Союзу.  В найбільшій мірі це стосувалось мешканців української столиці, а революції завжди відбуваються в столицях.

Вибір Чорнобильської станції для сумнівних експериментів, які врешті і закінчились вибухом, був, на мою думку, не випадковим. По-перше подібні експерименти вже тричі проводились на цій станції в попередні роки (1982, 1984, 1985 роки). В їх програмах випробувань передбачалось поступове збільшення екстремальності режиму функціонування реактора. Всі вони виявились безуспішними, проте дали багату інформацію про поведінку даного типу атомного реактора в екстремальних умовах. По-друге, близькість Києва могло суттєво підсилити трагічні наслідки можливої аварії, що було важливим для зовнішнього політичного використання майбутньої трагедії. По-третє, якби аварія виявилась масштабнішою за ту, що відбулась, в зону евакуації міг би потрапити і весь Київ. Тоді Україна могла б просто лишитись без столиці. Але, оскільки, революції завжди відбувається в столицях, то і без національної революції. По-четверте, аварія могла остаточно підірвати життєві сили української нації, що перед тим пережила три геноциди голодом і один геноцид війною.

Я вважаю, що Києву просто пощастило, що разом з четвертим не вибухнув і технологічно з ним пов’язаний третій енергоблок, що інтенсивність ядерної реакції в ядерному паливі після термічного вибуху реактора виявилась недостатньою для ядерного вибуху, що розплавлене ядерне паливо не потрапило в зону під реактором, наповнену водою, і це не викликало колосального викиду радіоактивних аерозолів в навколишній простір. І ще багато чого могло статись на гірше але не сталось. «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими» - сказав Ніцше. У висліді, ми, замість лишитись без столиці напередодні визначних подій, отримали активовану радіацією столицю, яка швидко дозрівала, щоб очолити національну революцію. Про Чорнобильську аварію написано так багато, що розібратись у цьому матеріалі  нелегко. Мені вдалось в інтернеті знайти відеоінтерв’ю Генерального секретаря комуністичної партії Радянського Союзу Михайла Горбачова, де він зокрема сказав, що і сам до кінця не розуміє всіх обставин аварії. А що тоді казати про решту громадян?  Важливим є те, що і досі немає загальноприйнятого розуміння перебігу аварії. Обговорюються десятки версій, крім тих, які мають високу ймовірність реалізації. Ця ситуація нагадує вбивство президента Кеннеді, де серед усіх версій найбільше пропагується найменш ймовірна версія про вбивцю одинака. Що відомо достеменно про обставини Чорнобильської аварії?

По-перше, трагічний експеримент, що призвів до аварії декілька разів переносили. Припущення: чекали сприятливого і стійкого переміщення повітряних мас у західному напрямку. Як виявилось згодом, радіоактивні опади після аварії досягли навіть східного узбережжя Сполучених штатів.

По-друге, в день зупинки реактора, коли його потужність була поступово зменшена до половини від робочої, зателефонували з Київенерго і попросили не зупиняти реактор повністю ще протягом декількох годин  (9 годин). Припущення: це потрібно було для отруєння реактора ксеноном і самарієм. Ці елементи є продуктом радіоактивного розпаду урану і при  різкому  зменшенні потужності реактора їх концентрація суттєво зростає. Одночасно вони добре поглинають нейтрони і при цьому відбувається їх радіоактивний розпад з перетворенням в елементи, що нейтрони поглинають погано. У висліді отруєння, реактор переходить у нестійкий стан з тенденцію до зупинки, оскільки нейтронів не вистачає для підтримання сталої ланцюгової реакції. Так і сталось. Через декілька годин роботи на половинній потужності остання різко впала майже до нуля.

По-третє, після цього, всупереч інструкції, яка вимагала при такому перебігу подій повної зупинки реактора, його потужність знову почали піднімати по половини від номінальної. Для цього з реактора вивели всі дозволені інструкцією запобіжні стрижні з поглинаючого нейтрони матеріалу. Але це не допомогло. Тоді почали виводи з активної зони ті стрижні, які убезпечували реактора від вибуху і які в жодному разі виводити було заборонено. Система автоматичної регуляції стрижнів при цьому була відімкнена за умовами сумнівного експерименту. Припущення: це було потрібно для переводу реактора у нестійкий стан, який не міг бути виправленим автоматично. Реактор фактично залишився без запобіжних стрижнів, що мали поглинати зайві нейтрони але не вибухнув, оскільки роль поглинача нейтронів відігравала тепер вже вода, що служила для охолодження реактора і переносу теплової енергії до парової турбіни, та елементи, якими реактор був отруєний. Доля реактора тепер залежала лише від нормативної подачі води до реактора. Ця подача також мала систему захисту. В разі зменшення рівня води автоматично вмикались запасні насоси і рівень  відновлювався. Але відповідна автоматична запобіжна система також була відімкнена нібито за умовами сумнівного експерименту. Тепер реактор вже знаходився у вкрай загроженому стані з високою ймовірністю розгону.

По-четверте, буквально за лічені секунди до аварії відбувся стрибок напруги в електричній мережі, що забезпечувала роботу водяних насосів. Припущення: для виходу реактора з нестійкого стану в стан розгону потрібен поштовх. Збій в роботі насосів викликав зменшення обсягу охолоджуваної рідини в реакторі. Але ж вода в цій ситуації відігравала роль поглинача зайвих нейтронів. Отже їх кількість зросла, і відповідно зросла інтенсивність ядерних реакцій в реакторі. Це призвело до збільшення виділення тепла реактором і утворенням більшої кількості пари з води, що залишалась в реакторі. Пара почала витискувати воду з реактора, що призвело до ще більшого зростання кількості нейтронів і виділення ще більшої кількості тепла. Розгін реактора швидко закінчився вибухом і всі дії персоналу, що керував роботою реактора вручну при відімкненій автоматиці  при цьому майже блискавичному процесі жодної ролі не відіграли. Стрибок напруги міг бути спричиненим приєднання або від’єднанням до електростанції потужного споживача електричної енергії. Це як в сусідньому помешканні ввімкнули електрозварювальний апарат, а у вас від перепаду напруги вийшов з ладу якійсь електронний прилад. Чи був такий споживач поблизу Чорнобильської станції? Так, був. Це загоризонтна радіолокаційна станція  або Дуга-1. Об’єкт мав дійсно космічні розміри і використовувався для виявлення запусків міжконтинентальних ракет на території Сполучених штатів. Він споживав колосальну кількість електричної енергії і його будівництво поряд з атомною електростанцією було абсолютно виправданим. Викладена версія подій видається мені найбільш ймовірною, хоча і не єдино можливою.

На кого ж офіційно була покладена відповідальність за аварію? Перше розслідування завершилось висновком про безвідповідальність персоналу і судом над декількома посадовими особами на чолі з директором станції. Пізніше було проведене додаткове розслідування. Тут уже відповідальність за аварію перемістили на конструкторів реактора, зокрема на наукового керівника  проекту по створенню даного типу реактора президента академії наук СРСР, Анатолія Олександрова. Це була легендарна людина, виходець з України, учасник білого руху- юнкер в армії Врангеля. Далі полон у червоних в Криму, вирок смерті, втеча з полону, кілька років переховування. Після легалізації, завершення освіти - стрімке сходження шаблями наукової кар’єри, унікальні наукові досягнення, належно оцінені державою. Важливо, що він вважав вибух реактора диверсією і намагався привернути увагу саме до сумнівного експерименту, ідея якого зовні була цілком безневинна, наслідком реалізації якого і вибухнув реактор. «Коли я потім читав розклад експерименту, то був нажаханий». «Чудовищный» - таке російське слово він застосував до експерименту. Цінними є спогади президента Всеукраїнської організації «Союз Чорнобиля», колишнього начальника зміни Чорнобильської АЕС Юрія Андрієва, який свідчив, що причина аварії криється в програмі випробувань. В інтерв’ю каналу ВВС Україна він сказав: «… і побачив, що якщо виконати програму випробувань детально, від першого до останнього пункту, то аварії уникнути неможливо». Як на мене, то саме за лаштунками цього експерименту слід шукати справжніх винуватців Чорнобильської аварії але так далеко розслідування аварії не пішло. Подібні цитування можна було б продовжити і далі але хотів би завершити цей абзац словами академіка Анатолія Олександрова, важливими для майбутнього атомної енергетики України: «Відмова людства від розвитку атомної енергетики була б для нього згубною. Таке рішення  є не меншим неуцтвом і не менш жахливим, ніж той експеримент на Чорнобильській АЕС, що безпосередньо привів до аварії».

Але людство не почуло цих слів. Атомна енергетика була повністю дискредитована. Ще декілька років за інерцією доля атомної енергетики у енергетичному балансі людство зростало за рахунок добудови електростанцій, будівництво яких розпочалось раніше, далі деякий час залишалась на досягнутому рівні, а ще далі почала зменшуватись. Людство поступово перекрило собі доступ до дешевої атомної енергетики. Почався швидкий розвиток вітрової і сонячної енергетики. Але собівартість такої енергії на порядок перевищувала собівартість атомної. Таку собівартість могли собі дозволити лише дуже багаті європейські країни. Але і їх продукція через таку дорожнечу енергетичних ресурсів ставала неконкурентно здатною. Вихід був лише в закупівлі європейськими країна енергетичних ресурсів все у тої ж Московії, що збільшувало їх економічну, а відповідно і політичну залежність від цієї країни. Чи слід дивуватись, що світові ціни на нафту стрімко пішли вгору, досягнувши перед початком військових дій між Московією і Україною ста двадцяти доларів за барель. Для Московії Чорнобильська трагедія обернулась найприбутковішою за всю її історію інвестицією у майбутнє. Стрімке зростання цін на нафта, а відповідно і газ, дозволили збільшити внутрішній валовий продукт Московії більше, ніж удвічі порівняно з 1991 роком, відповідно, суттєво підняти життєвий рівень населення, почати модернізацію армії. Найважливіше, що останніми роками Московії вдалося, нарешті, стабілізувати своє населення.

Для України відбувалось все з точністю до навпаки. Чорнобильська трагедія важким тягарем лягла на економіку України. Зараз в України п’ятнадцять працюючих реакторів, могло б бути дев’ятнадцять. Наш внутрішній валовий продукт так і не перевищив його показників 1991 року. Захмарні ціни на нафту і газ стали гирями на ногах української економіки. Руками п’ятої колони Москви була фактично знищена українська армія. Реальна відсутність українського інформаційного простору не дозволила розірвати ментальний зв’язок між московитами і громадянами України. Останнє надалі відіграло фатальну роль в маніпуляціях їх свідомістю з боку Москви. Чорнобиль запустив механізм біологічного вимирання української нації. На 1 січня 2006 року в Україні 2 594 071 особа мали статус постраждалих внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС. Стрімко, майже у 1,8 рази зріс контингент інвалідів Чорнобиля. А найбільше (на 24%) скоротилася чисельність учасників ліквідації наслідків аварії у 1986-1987 роках. Тобто саме перша хвиля ліквідаторів, чоловіків у молодому віці, зазнала найсильнішого удару по здоров'ю, – вони поступово вимирають. В рік Чорнобильської аварії різко зросла кількість абортів через непродуману, а швидше  злонамірену їх пропаганду серед населення нібито з метою уникнення народження дітей з фізичними вадами. А далі ця кількість вже залишалась на високому рівні. Біологічне вимирання українців набуло загрозливих масштабів і стало головним негативним результатом аварії. Найбільший трагізм полягає в тому, що якщо війни винищували в першу чергу дорослих, голодомори винищували дорослих і дітей приблизно в однаковій мірі, то постчорнобильське вимирання винищує переважно дітей – ненароджених дітей, майбутнє нації. Загальні післячорнобильські втрати населення України дорівнюють приблизно десяти мільйонам осіб, що можна порівняти лише з нашими втратами у Другій світовій війні. Словом, у 2010 роках визріли всі передумови для початку військової фази війни за відновлення з боку Московії стратегічного контролю над Україною. І четвертий рік ми вже в стані цієї війни. Наша поразка в війні її не припинить. Війна просто набуде далі форми геноциду, як це вже  було після Першої і Другої світових війн. Цю війну може припинити лише наша перемога. Але пам’ятаймо, що першим пострілом останньої російсько-української війни був вибух четвертого реактора на Чорнобильський атомній електростанції 26 квітня 1986 року.

Валерій Швець

Валерій Швець. Воюють не правителі, воюють народи. Літературна Україна. - 2017. - № 21. – 25 травня.

            Коли пишеш про інший народ, то завжди існує великий ризик упередженого ставлення до нього, особливо, якщо твій народ з цим іншим народом знаходиться у стані війни. Краще  послуговуватись авторитетними свідченнями представників того іншого народу. Таким незаперечним авторитетом для московитів є Микола Олександрович Бердяєв.  Хоча його дитинство і молоді роки пов’язані з Україною, а в зрілому віці він вже жив за кордоном, де і помер, його з цілковитою певністю можна вважати найвидатнішим російським інтелектуалом двадцятого сторіччя. Ніхто, краще за цього, не зумів зрозуміти суті здійсненого у 1917 більшовицького перевороту.

В російській імперії цінністю для Бердяєва був лише російський народ. Інші народи він просто не помічав. Ось, що він пише про революцію 1917 року (Роздуми про російську революцію). «Поверхово і помилково дивляться на більшовизм ті, хто вбачає в ньому виключно зовнішнє насилля над російським народом банди розбійників.» Сучасний російський націоналізм трактує події в Російській імперії у 1917 році саме так – інтернаціональна банда пройдисвітів з переважаючою єврейською складовою згвалтувала морально досконалий, цнотливий російський народ . Натомість Бердяєв пише: «Більшовики це не банда розбійників, що напала на російський народ на його історичному шляху і пов’язала йому руки і ноги, і не випадкова їх перемога. Більшовизм є явищем глибшим, страшнішим і зловіснішим. Банда розбійників була б набагато невиннішим явищем. Більшовизм є не зовнішнім, а внутрішнім для російського народу явищем, його тяжкою духовною хворобою, органічною недугою російського народу. Більшовизм є лише відображенням внутрішнього зла, що живе в нас … . Він є лише галюцинацією хворого народного духу.» Тобто за Бердяєвим більшовизм – це лише тимчасова хвороба здорового народного організму. Тут Бердяєв, незважаючи на свою виняткову проникливість, анітрохи не відійшов від провідного тренду російської інтелігенції про виняткові моральні риси російського народу. Вона вважала, що досить передати владу широким верствам народу і на просторах колишньої Російської імперії виникне царство свободи і справедливості. Російська інтелігенція, не знаходячи високих моральних чеснот у власному середовищі, шукала їх там, де замість реальної картини життя вона мала лише фантастичні уявлення про якесь ідеальне суспільство, конкретні риси якого вона не вміла осягнути. Лише передати владу народу, тобто зруйнувати існуючу переважно дворянську правлячу еліту, і все буде добре. Але звернімо увагу на те, що при кожному новому історичному зламі російський народ демонструє одні і ті ж моральні якості. Отже мова не йде про хворобу, а лише про основний і притому виключно стабільний його стан.

Не дивлячись на те, що в керівних структурах радянської влади у перші роки її існування етнічні євреї часто перевищували за кількістю представників інші етноси колишньої Російської імперії, Бердяєв не звернув уваги на цей очевидний факт, не вважаючи його визначальним для природи радянської влади. «Радянська влада не демократична влада і не поставлена якимось законодавчим органом. Але жодна влада не створювалась формально, її завжди створювала сила. … Ця влада виявилась народною у дуже несхвальному для неї сенсі. … І більшовики не направляли революцію, а були лише її слухняною зброєю. … Більшовики зовсім не були максималістами, вони були мінімалістами, вони діяли в напрямку найменшого опору, у повній відповідності до інстинктивних прагнень солдатів, змучених непосильною війною і прагнучих миру, селян, що жадали панської землі, робітників, налаштованих злісно і мстиво.» У першій половині двадцятого сторіччя у правлячій еліті Російської імперії двічі відбулись корінні зміни. До жовтня 1917 року це була влада освіченої меншості суспільства з переважанням в ній російського дворянського елементу. У 1917 році її змінила дійсно інтернаціональна мало освічена маса вихідців з соціальних низів російського суспільства з очевидними лідерськими позиціями містечкового єврейства. Беззаперечним лідером не лише їх, але і всієї революції, особливо після смерті Володимира Леніна, був Лев Давидович Троцький. У 1929 році Троцького вислали з Радянського Союзу, а його прибічників-троцкістів піддали масовим репресіям. В кінці 1920 років на початку 1930 років відбулась вже друга зміна правлячою еліти в новітній Російській імперії, зумовлена все тим же народним чинником. У рази збільшився бюрократичний апарат держави. Основне його поповнення рекрутувалось вже з практично неосвічених прошарків суспільства. Нагадаю, що якщо перший секретар комуністичної партії РКП (б) Сталін мав початкову освіту, то його наступником у п’ятидесяті і шестидесяті роки була людина, що до школи взагалі не ходила. У висліді чергової зміни правлячої еліти переважаючим етнічним елементом на всіх щаблях влади стали росіяни. Саме у цей період часу Радянський Союз почав швидко перетворюватись у похмуру середньовічну тоталітарну державу з концтаборами, масовими репресіями, переселеннями, голодоморами, тотальною русифікацією всіх аспектів державного життя. Закінчилось українське відродження двадцятих років. Його змінило розстріляне українське відродження тридцятих. Закривались українські, білоруські, єврейські школи тощо. У Бердяєва є пояснення цієї еволюції. «Більшовизм був викривленою, вивернутою навиворіть реалізацією російської ідеї, і тому він переміг. Допомогло те, що у росіян занадто слабке ієрархічне почуття, але надто сильна схильність до авторитарної влади. Ні про яку правову, конституційну державу російський народ і чути не хотів. … Відбулась страшна примітивізація життя, примітивізація всього побуту, утвердився солдатськи-народний спосіб життя. Більшовики не стільки створили це брутальне життя, брутальний спосіб володарювання, скільки відбили і відобразили брутальний спосіб народного життя, що вже утвердився. Влада, що побажала б бути культурною, не змогла б існувати, не відповідала б стану народу. Освічений прошарок, витонченіший і відданий традиціям, не зміг би  далі володарювати в Росії. Господь наче передав владу більшовикам у покарання за гріхи народу.» Цікаво, що сучасні російські націоналісти продовжують, всупереч висновкам Бердяєва, розігрувати єврейську карту. Наприклад щодо голодомору в Україні вони діляться на дві категорії. Перша не визнає факту голодомору. Друга покладає вину за нього на євреїв. Їх провідний тренд – більшовизм - це єврейська змова проти народу-богоносця. Проте найжахливіші прояви більшовизму припали саме на тридцяті роки, коли єврейська зірка майже зникла з політичного небосхилу, а російська засяяла у всій своїй красі.

Але пройшло майже тридцять років після більшовицького перевороту 1917 року в Московії. Чи змінилась при цьому поведінка російського солдата на окупованій території тепер вже не України, а Німеччини? Ось витяг з листа від 6 травня 1977 року видатного польського письменника єврейського походження Станіслава Лема до Майкла Кендля – американського перекладача своїх творів. У листі Станіслав Лем посилається на мемуари одного німецького лікаря, що пережив всі ці події. «… Натомість росіяни були кодлом, яке усвідомлювало свою підлість і ницість безсловесним, глухим, здатним на будь-яку розпоясаність чином; отож гвалтуючи 80-річних бабусь, роздаючи смерть від нехоті, побіжно, між іншим, валячи, руйнуючи і нищачи усі ознаки достатку, ладу, цивілізованої заможності, демонструючи в безкорисливості цього нищення чималу Завбачливість, Ініціативу, Увагу, Зосередженість, Напруження волі – завдяки цьому вони мстилися не лише німцям за те, що німці влаштували було в Росії, а й мстилися усьому світові поза межами своєї в’язниці помстою, найпідлішою з можливих: адже вони обсирали все – жодні тварини не демонструють подібної, так би мовити, ЕКСКРЕМЕНТАЛЬНОЇ ЗАПЕКЛОСТІ, яку демонстрували росіяни, забиваючи і наповнюючи своїми екскрементами розгромлені салони, шпитальні зали,  клозети, серучи на книжки, килими, вівтарі; у цьому срані на увесь світ, яке вони тепер МОГЛИ, яка ж це радість? Скопати, стовкти, обісрати, а до всього цього ще й згвалтувати жінок, які лежали в калюжах крові, гвалтували і срали … . (Володимир Федько: Станіслав Лем про психотип «совєтів»… : https://www.ar25.org/article/stanislav-lem-pro-psyhotyp-sovyetiv.html)»

На шляху до Німеччини російський солдат пройшов територією союзної йому Польщі. Саме Польща, поляки і полячки була головним репетиційним майданчиком для вистави, головна дія якої відбулась вже на території Німеччини. Чомусь поляки не згадують нині про це. Їх більше хвилюють події на Волині між українцями і поляками, хоча і за цими подіями проглядає нахабна пика московита – їх «визволителя».

Пройшло ще п’ятдесят років і російський національний характер в повній міри виявив себе у російсько-чеченській війні. Мародерство, насилля, згвалтування, приниження людської гідності, тортури, вбивства людей без суду і слідства. Все за старими перевіреними рецептами.

Пройшло ще двадцять років і все те саме повторилось у російсько-українській війні.

Бердяєв фактично ототожнив більшовизм з російським народом. Про те, що він не помилявся свідчить хоча б те, що єдиною країною на всьому пострадянському просторі, де в повній мірі зберіглась більшовицька символіка, де не знесений жодний пам’ятник Леніну, де країна починається з Червоної площі, в центрі якої піраміда з прахом вождя – є Московія. І в Україні, після початку її декомунізації, остання отримала найбільший спротив там, де присутня помітна російська етнічна складова серед місцевого населення.

            Певний період свого життя Бердяєв мав деякі ілюзії щодо революції в Росії. Але розчарування його було великим. «…  більшовицька революція нічого нового з собою не принесла. … «Більшовизм спирається на ті ж солдатські штики, на ту ж темну і грубу фізичну силу, на які спиралась і стара влада, що вже розклалась. Нічого не змінилось. Маса залишилась у тій же темряві. … Не випадково так складно відрізнити в темній масі більшовиків від чорносотенців. … А ненависть до буржуазії є природня ненависть темного Сходу до культури. … У всьому цьому немає нічого схожого на революцію, на демократію, на соціалізм, на  суттєві зміни в суспільстві і народі. Все це – моторошний і зловісний маскарад. Засади самовладдя і деспотизму продовжують святкувати і чинити свою оргію.» Дивне поєднання демократії і соціалізму в одному реченні комою. Чим далі на Схід, тим більше трупів було обабіч дороги до соціалізму. Наприклад, у Кампучії знищили кожного третього.

            Він шукав приклади успішних революцій і знайшов їх у на перший погляд цілком неочікуваному місці. «Італійський фашизм всупереч поширеній думці також був революцією, здійсненою молодими людьми, що пройшли школу війни, повними енергії і жадоби переваги в житті. Ці молоді люди мали психологічну подобу до радянських молодих людей, але енергія їх була спрямована в інше річище і прийняла не руйнівний, а будівничий характер. Ми живемо в епоху цезаризму. І значення матимуть лише люди типу Муссоліні, єдиного, можливо, творчого державного діяча Європи, який зумів підкорити собі і державній ідеї  войовничо-насильні інстинкти молоді, дав вихід їх енергії» Тобто схильність росіян до авторитарної влади не оминула і самого Бердяєва. Але від себе я б додав. Попри деякі спільні риси, революції у різних народів різні, як і самі народи. Революції – це завжди повернення до витоків, до глибинної моралі народів, їх інстинктів. Тому наша остання революція називалась по праву революцією гідності. Саме гідність – це те, що було властиво українському народу всю історію його існування. Це те, що в ньому постійно принижувалось і знищувалось нашим найбільшим ворогом. Почуття власної гідності – це те, що якраз відсутнє у нашого найбільшого ворога і тому викликає у нього найбільшу лють. Революція – це завжди повернення до витоків. Якщо в Московії відбудеться революція, то те, якою вона буде, можна уявити по тому, якою вона вже була. Якщо Московія виграє російсько-українську війну, то те, що вона чинитиме в окупованій Україні, також буде таким, що вже було. Душа народу доволі інертна субстанція. Століття для неї, як одна мить. Душа московита щодо українців проявляється в повній мірі сьогодні у майже беззастережній підтримці нахабної експансіоністської політики їх президента. Під час нещодавніх доволі масових протестних акцій в Московії жодного разу не прозвучав осуд російсько-української війни. Проста зміна президента в Московії не змінить ситуації у російсько-українських стосунках. Революція в Московії може лише ще більше їх загострити. Революційна Московія може стати ще більшою загрозою для нас і для всієї Європи. Не слід очікувати замирення з Московією внаслідок зміни правителя. Насправді завжди воюють не правителі, а воюють народи. Головним аргументом має бути лише наша сила, реалізована за сприятливих обставин у світі і у самій Московії.

            Бердяєв вважав, що: «Російський народ має бути виведений з більшовицького стану, подолати в собі більшовизм». Правда він не сказав, як це зробити. Думаю що радикальними ліками для такого одужання могла б бути лише тотальна поразка Московії у її нинішній війні з усім цивілізованим світом.

            Валерій Швець

           

Валерій Швець. Чому торгуємо з ворогом? Літературна Україна. - № 14. - 6 квітня, 2017.

            Сунь-дзи сказав: «Війна – справа надзвичайної ваги для держави, справа, що визначає життя і смерть, …». Жодна війна неможлива без підтримки народу. Першою необхідною умовою переможної війни є, за висловом знаменитого військового китайського стратега Сунь-дзи, шлях Дао (Мистецтво війни).  «Шлях Дао – це те, що дає людям і владі можливість діяти як одне ціле. Слідування шляхом Дао дає державі можливість посилати людей на смерть або дозволяти їм жити, і вони сприймають це без жодних сумнівів». Цим шляхом у російсько-українській війні не слідує жодна з сторін. Російський президент намагається приховати від світової громадськості і, у тому числі від власного народу, сам факт цієї війни. Український президент також робить вигляд, що війни з Московією немає, а є антитерористична операція з анонімними терористами. Проте потенціал довіри до російського президента зашкалює (більше за 80%). Якщо завтра російський президент оголосить нам війну, то Московію накриє дев’ятий вал патріотичного угару. Щодо нашого президента, то я боюсь навіть назвати відповідні оцінки його рейтингу. Але ж для того, щоб очолити рішучий спротив агресору, потрібно мати високий авторитет. Чому так сталось? Російський президент відразу підкинув в полум’я російського патріотизму вибухову речовину – Крим. Український же президент поки що нічим не підживив український патріотизм. Швидше навпаки. Деякі його кроки просто деморалізують українських патріотів. До того ж він ніяк не може обрати між бізнесом і війною. Невизнання окупованої території окупованою, торгівля з окупованою територією, торгівля з ворогом, який і досі є нашим головним торгівельним партнером. Причому у торгівлі з ворогом спостерігається подальше зростання перевищення імпорту з Московії над нашим експортом до неї. Московія явно заробляє на нас.

Чому торгівля з ворогом така приваблива для наших олігархів? Тому що обидві сторони є ментально, а часто і етнічно близькими. Вони розуміють один одного з півслова. Їм ні про що не потрібно спеціально домовлятись. І предмети їх торгівельного обміну часто мають цінність лише для них самих і не є конкурентноздатними на світовому ринку. Загалом виграти цю війну бажає лише національно орієнтована частина українського суспільства. Більшість нашого компрадорського олігархату - поза нею. Єдине, чого вони бажають – це заробити на війні. Можливо вони навіть не проти її програти на вигідних для себе умовах. Згадайте нещодавню статтю нашого олігарха-Пінчука в одній з американських газет про умови відмови України від претензій на Крим. Привертає увагу і те, що Московія безцеремонно привласнює собі майно української держави і українських бізнесових структур на окупованих територіях. Натомість російські державні установи і бізнес структури діють на українській землі без найменших перешкод і без жодного остраху, наче війни немає.  

Чому очільники держави не бажають визнати окуповані території на сході України окупованими? Тому що наступним кроком мало б бути припинення всяких економічних стосунків з тими територіями. А це кінець тіньовим схемам взаємного збагачення під час війни. Це також наближення кінця самої війни через нездатність ворога утримувати необхідну для війни інфраструктуру на окупованих територіях. Чому наші очільники бояться розриву дипломатичних стосунків з країною агресором? Тому що наступним кроком має бути припинення всяких економічних стосунків з країною агресором. А це знову ж таки кінець тіньовим схемам взаємного збагачення під час війни. Торгівля з нинішньою Московією вкрай шкідлива для майбутнього України. Це консервація економічного олігархічного феодалізму в сучасній Україні. Торгівля з агресором завжди підсилює п’яту колону всередині країни і зменшує волю до перемоги.

Чи так вже нам потрібна торгівля з ворогом? Ми вже більше року не купуємо там газ і країна від цього лише виграла. Нарешті припинено газовий шантаж. Нагадаю, що саме газовий шантаж примусив Україну продовжити термін перебування російських військ на військово-морській базі в Севастополі (Харківські угоди). Саме ці війська згодом і стали ударною силою для захоплення Криму.

Інший приклад. Для того, щоб не залежати від імпорту російського вугілля, бо нарощування виробництва власного вимагає бачите певних зусиль, закупівельні ціни на вугілля були підвищені до рівня світових з відповідним підвищенням комунальних сплат населення (схема Амстердам плюс). За світовими цінами вугілля можна було б купувати будь-де. Але замість цього продовжили купувати його на окупованих територіях. Після ж блокади цієї торгівлі нашими патріотами, це вугілля почали вже завозити через російський кордон. Ці «хлопці» точно не вбачають в Московії ворога, не їх діти гинуть на фронті.

 В наших економічних втратах на Донбасі слід вбачати позитив. Метал Донбасу, що є основою нашого нинішнього експорту, є не благом для України, а її прокляттям. Це те, що пов’язує сучасну Україну з радянським минулим. Все життя України і українців підпорядковане обслуговуванню цього експорту. В Україні раніше існувало два основних джерела шаленого незаконного збагачення олігархів – це закупівля в Московії газу, тобто імпорт,  і продаж металу, тобто експорт. Ви звернули увагу, що як тільки ми відмовились від безпосередньої закупівлі газу в Московії, обсяги його закупівлі різко впали і вперше за багато років почав зростати власний видобуток газу. В кінці кожного року країну вже не трясе лихоманка з приводу ціни на газ на наступний рік. Газу в країні вистачає і він має нижчу закупівельну ціну. Цікаво, чому ж тоді зменшились обсяги його імпорту?

У висліді експорт металу вийшов на перше місце за економічною привабливістю для олігархів. Чому? Моя відповідь така: все, що стосується експорту – це поза зоною контролю нашої держави. Для того і існують офшори, щоб можна було вивести з під контролю держави реальний прибуток від експорту. Наші олігархи сплачують податки з прибутку не того, який є насправді, а з того, який вони згодні показати нашим податковим структурам. Правда і в цих умовах олігархам нелегко отримати прибуток. Обладнання металургійних заводів зношене відсотків на 70 – 80. Ефективно оновлювати його вони не вміють і не бажають. Технології не відповідають сучасним вимогам. Все це негативно відбивається на собівартості металу. Єдиний резерв, який все ще не вичерпаний – це низька оплата праці робітників і службовців металургійних заводів і всього ланцюга підприємств, що обслуговують цей сектор, в тому числі вугільних шахт. Найефективніший спосіб контролю платні найманих працівників – це контроль курсу долара щодо гривні. Виручка експортерів визначається в доларах і вона майже незмінна. Достатньо знизити курс гривні щодо долара і в таку ж кількість разів зменшуються видатки олігархів на оплату праці найманих працівників. А якщо курс гривні обвалити втричі, як це було зроблено нещодавно, що буде з прибутками від експорту? Очевидно, вони мають різко зрости. Так воно і відбулось насправді. Я берусь стверджувати, що у нас в країні курс гривні щодо долара визначається позаринковими механізмами і не на користь гривні. Олігархи-експортери кровно зацікавлені у штучному заниженні курсу нашої національної валюти. Однак це не призводить до зростання прибутків держави, а лише до зростання прибутків експортерів, які вони ховають за межами країни. Що курс гривні штучно занижений щодо долара і всіх існуючих іноземних валют видно хоча б того факту, що в будь-якій країні вигідніше виконувати, ніж в Україні, навіть найпростішу роботу. Країна може бути багатшою за Україну, може бути біднішою, але і в першій і в другій у рази вигідніше підмітати вулицю, ніж в Україні. Безпрецедентно занижений курс гривні щодо долара, що ніяк не відповідає реальній купівельній спроможності гривні, ураганом вимітає за кордони України працездатне населення. Тому, за деяким оцінками близько 6 мільйонів українців змушені заробляти за кордоном, виконуючи здебільше найнепрестижнішу роботу. Катастрофічне зменшення населення України зумовлене, в першу чергу штучно створеним відтоком найактивнішого і наймолодшого за віком населення за кордони країни. В значній мірі зменшення народжуваності – це один з наслідків відтоку за кордон саме цих людей. Щоб приховати від українців, що все ще залишаються в Україні, катастрофічний демографічний стан України, олігархічна влада в порушення закону просто перестала проводити переписи населення. Україна без українців, як це для декого привабливо. Чим менше людей, тим простіше відібрати у залишків українського народу без війни найдорожчий його скарб – українську землю. Для цього побільше активних людей слід випхати за кордон, причому останні думатимуть, що виїжджають добровільно. Старші люди по селам вимруть самі. Ось тоді можна буде вволю  поласуватись українською землицею.

Що робити з окупованою частиною Донбасу? Що робити з її промисловістю. Як відноситись до її населення? Один з варіантів відповіді можна легко знайти в інтернеті і приписують його класику української радянської літератури Олесю Гончару. Нібито він у своєму нотатнику у червні 1993 року зробив запис, який цензор, коли виходив друком тритомник щоденника, без відома автора вилучив: «Донбас - це ракова пухлина, то відріжте його, киньте в пельку імперії, хай подавиться! Бо метастази задушать всю Україну! Що дає Донбас нашій духовності, нашій культурі? Ковбасний регіон і ковбасна психологія! Єдину українську школу - й ту зацькували... . Ні, хай нас буде менше на кілька мільйонів, але це буде нація. Ми здатні будемо відродитись, увійти в європейську цивілізовану сім`ю... А так ніколи ладу не буде. Буде розбій і вічний шантаж». 

Чесно кажучи, я не вірю, що ці рядки належать Гончару. Але навіть якщо це і так, то я категорично з ним незгодний. Віддати Донбас – це поразка. Нації цементуються перемогами, а не поразками. Віддати Донбас – це зробити полем битви з Московією Одещину або Харківщину. Це перенести лінію фронту ближче до Києва. Метою Московії – цієї сучасної недоімперії є Бахчисарай, Київ, Стамбул. Бахчисарай вона вже здобула, якщо ще і втримає, то цілком може вважати себе спадкоємницею Золотої Орди. Якщо здобуде Київ і втримає, то цілком зможе називати себе спадкоємицею Київської Русі і матиме право і надалі називатись Росією замість Московією. Якщо здобуде Стамбул і втримає, то матиме право вважати себе Третім Римом, а четвертому не бувати. В ланцюжку Бахчисарай, Київ, Стамбул – весь менталітет московита, вся його загадкова душа. Відвойовуючи Донбас, ми захищаємо Київ, робим крок до повернення Бахчисараю і унеможливлюємо захоплення Стамбулу. Наша перемога – це кінець хворобливим маренням московитів.

Чи потрібна нам промисловість окупованої частини Донбасу? Ця промисловість – гирі на ногах України, це шанс на десятки років знову повернутись в лоно олігархічного, бездіяльного, паразитичного економічного феодалізму. Нехай анонімні терористи, для яких ми так і не придумали адекватного імені, поріжуть її на брухт. Правда, рахунок за це ми все одно маємо виставити в повній мірі. Український Донбас чекає нова індустріалізація на основі сучасних технологій, з залученням європейського капіталу.

Тим людям на окупованих територіях, що чекають нашого повернення, ми забезпечимо привабливе майбутнє в процвітаючій українській державі. На тих, хто взяв проти нас зброю в руки, на кому кров українців, очікує суворий і справедливий український суд. Так, Донбас – це ракова пухлина. Для тих, кому є неприйнятним український світ, ми забезпечимо можливість виїзду на історичну батьківщину, повернення в русскій мір. Після нашої перемоги в Україні не має залишитись жодного смітника з назвою русскій мір. Але сучасна медицина здатна часто дуже ефективно лікувати рак. Війна з Московією на Донбасі – це радикальний, хірургічний, спосіб лікування страшного недугу. Але будь-яка терапія тоді ефективна, коли вона комплексна.

Оцінюючі співвідношення сил у російсько-українській війні, до нашої військової потуги слід додати безпрецедентну моральну і матеріальну підтримку провідних країн світу. Час працює на нас. У нас є і великі досягнення. Це, перш за все, наша армія. Це декомунізація країни, як важливий крок до її дерусифікації. В боях з московитами народжується модерна українська нація, її нова еліта. Справжня еліта – це завжди витвір війни, а не дерибану пострадянської економіки. Головною ж нашою нагальною внутрішньою задачею є перехід від економічного олігархічного феодалізму до сучасного демократичного суспільства європейського зразка. А далі модернізація економіки і розквіт української культури і науки, як її найважливішої складової.

Але все це неможливе без повернення довіри до влади. Відмінність між українцями і московитами полягає ще і в тому, що московити люблять свого президента всупереч порушення ним моральних засад  цивілізованого суспільства. Умовою ж довіри українського народу до свого президента може бути лише дотримання президентом у стосунках з власним народом високих принципів моралі, вироблених людством за тисячоліття своєї історії.

Валерій Швець. Теорія ймовірностей та математична статистика

Теорія ймовірностей та математична статистика

Валерій Швець. Російсько-українська інформаційна війна. Контраст - інформаційно аналітична газета . - 2017. - 7 . - березня.

            По засобам масової  інформації промайнула інформація, про те що Московія приступила до створення військових підрозділів інформаційної війни. Такі підрозділи були в Радянському Союзі, є вони і тепер у складі армії Сполучених штатів і деяких інших країн. Про що свідчить такий крок? Це крок до подальшого розгортання військових дій і не обов’язково лише в Україні. Путін підвищує ставки у небезпечній грі зі світом. Він все ще думає, що контролює процес ескалації військового протистояння у світі, крок за кроком підвищуючи напругу. Насправді він вже не може зупинитись. Зупинка означає політичну, а можливо і фізичну смерть його одного у близькій перспективі, через внутрішні чинники, що діють в Московії.  Продовження ескалації означає неминучу політичну і фізичну смерть у більш віддаленому майбутньому, але разом з мільйонами невинних людей. Поки що він  обирає останній шлях.

Московія і дотепер вкладала і вкладає колосальні кошти в інформаційну війну. Саме це дозволило їй у мирний спосіб відібрати у нас Крим і створити криваву рану в тілі України на Донбасі. Інформаційна ефективність Московії на сьогодні настільки перевищує можливості України, яка демонструє цілковиту безпорадність у цій царині, що для підтримання нинішнього статус-кво у війні з Україною інформаційні війська Московії не потрібні. Отже потрібно готуватись до гіршого.

           На початку тридцятих років минулого сторіччя за наказом Сталіна російською мовою була перекладена з німецької одна програмова книжка, що називалась «Моя боротьба». Вона увійшла, поряд з книгами з військової стратегії і тактики, до «Бібліотечки червоного командира». Багато сторінок цієї грунтовної книги присвячено військовій пропаганді. Я використаю ряд цитат з неї, щоб показати, що нинішню московську пропаганду можна цілком зрозуміти на їх основі, в проекції викладених засадничих принципів на ментальність нашого північного сусіда.

            «Будь-яка спроба здолати певну ідею силою зброї приречена на поразку, якщо тільки боротьба проти зазначеної ідеї сама не набере форму наступальної боротьби за новий світогляд. Лише у разі, якщо проти одного світогляду в ідейному всеозброєнні виступає інший світогляд, насилля відіграє вирішальну роль і принесе користь тій стороні, яка зуміє його застосувати з максимальною безпощадністю і тривалістю». Арсенал таких цілком хибних ідей, придатних для зовнішньої експансії, у Московії завжди був достатньо великим. Збирання руських земель, Москва – третій Рим, захист православ’я, світова революція.

Яка ідея протистоїть нам на сході України і в Криму сьогодні? – Ідея так званого «русского міра». Щодо тривалості застосування цієї універсальної ідеї. У кого є сумніви? Щодо безпощадності. Згадайте розстріл наших солдат і офіцерів при їх виході з Іловайського котла через узгоджений з московитами «коридор безпеки».  А з нашого боку що? - Ідея європейського вибору України? Ідея захисту незалежності України? Ідея демократії і свободи? А може українська національна ідея або ідея українського світу? Тоді решта є лише її складовими. Хибна ідея «руського міра» звучить вагомо для пересічного російського совка в Московії і Україні. Деталі для нього несуттєві. Ми ж весь час говоримо про деталі, уникаючи короткого означення – український світ.

«Задача пропаганди полягає не в тому, щоб дати наукову освіту окремим особам, а в тому, щоб вплинути на масу, зробити доступним її розумінню окремі важливі, хоча і не чисельні факти і події, про які маса до того не мала уявлення». Наведу кілька прикладів щодо совка-московита. «Києв – мать городов русских» - І спробуй йому пояснити, що він і його народ має до давнього Києва такий же стосунок, як румун до давнього Риму. Або, «Украіна – ето окраіна», причому, зрозуміло, його рідної Московії. – І спробуй йому пояснити, що за сотні років до заснування Москви Україна вже згадувалась у літописах. А щодо Трипілля, Скіфії, Сарматії, історичної Русі-України не варто і починати розмову. А чого варте сполучення слів: хрест, хлопчик, розп’яття. І подіяло це словосполучення на всю Московію з Кримом і Донбасом у придачу, а пролунало на весь світ. А істеричні зойки, про те, що кожному українському солдату обіцяно по два раби з місцевого Донбаського населення. І ніхто не вибачився за цей глум над Україною. А ми й не вимагали вибачення. А де ж тоді наша прокуратура і міністерство іноземних справ? Знову цитата – це про події першої світової війни: «Військова пропаганда англійців і американців була з психологічної точки зору абсолютно правильною. Англійці і американці малювали німців у вигляді варварів і гунів; цим вони готували своїх солдат  до всіляких жахіть війни». Московити цілковито скористались цією порадою.

Особисто я вважаю, що наука, особливо гуманітарна, і культура – це також пропаганда, розрахована на вироблення саме наукового світогляду провідної верстви суспільства але переважна маса громадян потребує значно простішого підходу. Особливо це стосується зони війни на сході України, звідки більшість притомних громадян вже виїхала. Не можна шкодувати грошей на весь спектр пропагандивних заходів, адже суть сучасної війни, в першу чергу, в завоюванні душі і розуму людей в зоні конфлікту. Чи наша  пропаганда носить на сході України і в Криму наступальний характер? Війна йде вже четвертий рік, а в знаменитому селі Авдіївці, що по наш бік лінії фронту, ще й досі не приймають українське телебачення. А що вже говорити про окуповану територію? А про прилеглу до кордонів України територію Московії? Російсько-український кордон на всій своїй протяжності, фактично, проходить етнічною територією України. Невже нам байдужі етнічні українці по той бік кордону, що є одночасно запіллям нашого ворога? Така байдужість не властива жодному європейському народу. Але ж ми прагнемо в Європу. Велику «радість» викликає той факт, що нарешті на четвертому році війни будівництво радіовежі в селі Чонгар Херсонської області  на кордоні з Кримом завершується. Ще років десять війни і ми побудуємо телевежу, так щоб нас у Криму не тільки чули але і бачили. А за тиждень московити її підірвуть, бо на відміну від нас розуміють її згубну для себе дію. Коли ми вже зрозуміємо, що ефектна картинка має вагоміший вплив на свідомість людини, ніж вибух снаряду. Одна телевежа значно дешевша за один танк, а зона її ураження – це сотні або й тисячі квадратних кілометрів. Ми воюємо тільки за території, чи також, і в першу чергу, за людей? Якщо за людей, то між кількістю танків і кількістю телевеж має бути певний паритет, достатній для виграшу інформаційної війни. «… Бо пропаганда є тією ж зброєю боротьби, а в руках професіонала – найстрашнішою зброєю». Ось вам і інформаційні війська. Московити взяли на озброєння весь арсенал інформаційної (психологічної) війни, а українці до цієї роботи ще й не приступали. Знову цитата. «Народні почуття не складні, навіть дуже прості і одноманітні. Тут немає місця для особливо тонкої диференціації. Народ говорить «так» або «ні»; він любить або ненавидить. Правда або кривда. Народ розмірковує прямолінійно  У нього немає половинчатості».  «Сприйняття маси дуже обмежене, коло її розуміння дуже вузьке, зате забудькуватість дуже велика. Вже через це всяка пропаганда, якщо вона хоче бути успішною, має обмежуватись лише небагатьма пунктами і викладати їх лаконічно, ясно і зрозуміло, у формі гасел, що легко запам’ятовуються, повторюючи їх до тих пір, поки вже не може бути жодного сумніву, що найвідсталіший слухач напевно засвоїв те, що ми хотіли. Як тільки ми відмовимся від цього принципу і спробуємо зробити нашу пропаганду всебічною, вплив її почне розсіюватись, оскільки широка маса не в змозі ні перетравити, ні запам’ятати весь матеріал». Тому «русскій мір», «Києв – мать городов русскіх», «Святая Русь» і крапка.

Боюсь, що у московитів справа з інформаційними військами складеться якнайкраще. Саме вони є спадкоємцями без більшості традицій Радянського Союзу. Чим є інформаційна війна, доведена до свої крайніх форм, можна прослідкувати на прикладі гасла «Убий німця». У витоків інформаційної кампанії, що прокотилась у 1942 році всіма радянськими фронтами і Радянським Союзом стояв один з найвідоміших письменників тих часів, лауреат нобелівської премії Михайло Шолохов, що у своєму оповіданні: «Наука ненависті» вперше висунув і обгрунтував це гасло. Його підтримав весь багатотисячний пропагандивний апарат країни. Певне уявлення про напругу цієї кампанії дають уривки з творів двох не менш відомих, аніж Шолохов, письменників тих часів.

… Так убей же немца, чтоб он, 
А не ты на земле лежал,
Не в твоем дому чтобы стон,
А в его по мертвым стоял.
Так хотел он, его вина,—
Пусть горит его дом, а не твой,
И пускай не твоя жена,
А его пусть будет вдовой.
Пусть исплачется не твоя, 
А его родившая мать, 
Не твоя, а его семья
Понапрасну пусть будет ждать.

Так убей же хоть одного!
Так убей же его скорей!
Сколько раз увидишь его,
Столько раз его и убей! (Константин Симонов)

Мы поняли: немцы не люди. Отныне слово «немец» для нас самое страшное проклятье. Отныне слово «немец» разряжает ружьё. Не будем говорить. Не будем возмущаться. Будем убивать. Если ты не убил за день хотя бы одного немца, твой день пропал. Если ты думаешь, что за тебя немца убьёт твой сосед, ты не понял угрозы. Если ты не убьёшь немца, немец убьёт тебя. Он возьмёт твоих [близких] и будет мучить их в своей окаянной Германии. Если ты не можешь убить немца пулей, убей немца штыком. Если на твоём участке затишье, если ты ждёшь боя, убей немца до боя. Если ты оставишь немца жить, немец повесит русского человека и опозорит русскую женщину. Если ты убил одного немца, убей другого — нет для нас ничего веселее немецких трупов. ...  (Илья Эренбург)

Через три роки війна ще тривала але радянські війська вже були на території Німеччини. Чи мало якісь наслідки гасло Убий німця? В цьому місті статті доцільно звернутись до спогадів очевидця тих подій.

http://patrioty.org.ua/society/materi-i-dochky-lezhat-uzdovzh-shose-pered-kozhnoiu--hohochushcha-armada-zi-spushchenymy-shtanamy-ditei-shcho-kydaiutsia-na-dopomohu-rozstriliuiut--pro-zvirstva-rosiian-18-119661.html субота, 21 травень 2016, 15:13

http://www.kontrast.org.ua/print/2408/html

Патріоти України пропонують читачеві познайомитися з витягами з мемуарів російського художника і живописця Леоніда Миколайовича Рабічева, який пройшов Велику Вітчизняну війну з листопада 1942 року по травень 1945 р року у званні командира взводу 100-ї окремої армійської роти ВНОС Західного фронту і нагородженого орденом Червоної Зірки. У книзі «Война все спишет» Леонід Миколайович ділиться з нами своїм баченням жахів війни.

Февраль 1945 года. Восточная Пруссия.

… Снимаем с повозки мертвого солдата, вынимаем из кармана его военный билет, бирку. Его надо похоронить. Но сначала заходим в дом. Три больших комнаты, две мертвые женщины и три мертвые девочки, юбки у всех задраны, а между ног донышками наружу торчат пустые винные бутылки. Я иду вдоль стены дома, вторая дверь, коридор, дверь и еще две смежные комнаты, на каждой из кроватей, а их три, лежат мертвые женщины с раздвинутыми ногами и бутылками. Откуда это садистское желание- воткнуть бутылки? Ну предположим, всех изнасиловали и застрелили. Подушки залиты кровью. Но откуда это садистское желание — воткнуть бутылки? Наша пехота, наши танкисты, деревенские и городские ребята, у всех на Родине семьи, матери, сестры. Я понимаю — убил в бою, если ты не убьешь, тебя убьют. После первого убийства шок, у одного озноб, у другого рвота. Но здесь какая-то ужасная садистская игра, что-то вроде соревнования: кто больше бутылок воткнет, и ведь это в каждом доме. Нет, не мы, не армейские связисты. Это пехотинцы, танкисты, минометчики. Они первые входили в дома.

… Да, это было пять месяцев назад, когда войска наши в Восточной Пруссии настигли эвакуирующееся из Гольдапа, Инстербурга и других оставляемых немецкой армией городов гражданское население. На повозках и машинах, пешком старики, женщины, дети, большие патриархальные семьи медленно по всем дорогам и магистралям страны уходили на запад. Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали их, чтобы освободить путь, посбрасывали в кюветы на обочинах шоссе их повозки с мебелью, саквояжами, чемоданами, лошадьми, оттеснили в сторону стариков и детей и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тысячами набросились на женщин и девочек. Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами. Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует — нет, скорее, регулирует. Это чтобы все их солдаты без исключения поучаствовали. Нет, не круговая порука, и вовсе не месть проклятым оккупантам — этот адский смертельный групповой секс. До горизонта между перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей. Вседозволенность, безнаказанность, обезличенность и жестокая логика обезумевшей толпы. Потрясенный, я сидел в кабине полуторки, шофер мой Демидов стоял в очереди, а мне мерещился Карфаген Флобера, и я понимал, что война далеко не все спишет. А полковник, тот, что только что дирижировал, не выдерживает и сам занимает очередь, а майор отстреливает свидетелей, бьющихся в истерике детей и стариков. — Кончай! По машинам! А сзади уже следующее подразделение. И опять остановка, и я не могу удержать своих связистов, которые тоже уже становятся в новые очереди, а телефонисточки мои давятся от хохота, а у меня тошнота подступает к горлу. До горизонта между гор тряпья, перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей.

Шоссе освобождается для движения. Темнеет. Слева и справа немецкие фольварки. Получаем команду расположиться на ночлег. Это часть штаба нашей армии: командующий артиллерии, ПВО, политотдел. Мне и моему взводу управления достается фольварк в двух километрах от шоссе. Во всех комнатах трупы детей, стариков и изнасилованных и застреленных женщин. Мы так устали, что, не обращая на них внимания, ложимся на пол между ними и засыпаем.

Весна, на земле первая зеленая трава, яркое горячее солнце. Дом наш островерхий, с флюгерами, в готическом стиле, крытый красной черепицей, вероятно, ему лет двести, двор, мощенный каменными плитами, которым лет пятьсот. В Европе мы, в Европе! Размечтался, и вдруг в распахнутые ворота входят две шестнадцатилетние девочки-немки. В глазах никакого страха, но жуткое беспокойство. Увидели меня, подбежали и, перебивая друг друга, на немецком языке пытаются мне объяснить что-то. Хотя языка я не знаю, но слышу слова «мутер», «фатер», «брудер». Мне становится понятно, что в обстановке панического бегства они где-то потеряли свою семью. Мне ужасно жалко их, я понимаю, что им надо из нашего штабного двора бежать куда глаза глядят и быстрее, и я говорю им: — Муттер, фатер, брудер — нихт! — и показываю пальцем на вторые дальние ворота — туда, мол. И подталкиваю их. Тут они понимают меня, стремительно уходят, исчезают из поля зрения, и я с облегчением вздыхаю — хоть двух девочек спас, и направляюсь на второй этаж к своим телефонам, внимательно слежу за передвижением частей, но не проходит и двадцати минут, как до меня со двора доносятся какие-то крики, вопли, смех, мат. Бросаюсь к окну. На ступеньках дома стоит майор А., а два сержанта вывернули руки, согнули в три погибели тех самых двух девочек, а напротив — вся штабармейская обслуга — шофера, ординарцы, писари, посыльные. - Николаев, Сидоров, Харитонов, Пименов… — командует майор А. — Взять девочек за руки и ноги, юбки и блузки долой! В две шеренги становись! Ремни расстегнуть, штаны и кальсоны спустить! Справа и слева, по одному, начинай! А. командует, а по лестнице из дома бегут и подстраиваются в шеренги мои связисты, мой взвод. А две «спасенные» мной девочки лежат на древних каменных плитах, руки в тисках, рты забиты косынками, ноги раздвинуты — они уже не пытаются вырываться из рук четырех сержантов, а пятый срывает и рвет на части их блузочки, лифчики, юбки, штанишки. Выбежали из дома мои телефонистки — смех и мат. А шеренги не уменьшаются, поднимаются одни, спускаются другие, а вокруг мучениц уже лужи крови, а шеренгам, гоготу и мату нет конца. Девчонки уже без сознания, а оргия продолжается. Гордо подбоченясь, командует майор А. Но вот поднимается последний, и на два полутрупа набрасываются палачи-сержанты. Майор А. вытаскивает из кобуры наган и стреляет в окровавленные рты мучениц, и сержанты тащат их изуродованные тела в свинарник, и голодные свиньи начинают отрывать у них уши, носы, груди, и через несколько минут от них остаются только два черепа, кости, позвонки. Мне страшно, отвратительно. Внезапно к горлу подкатывает тошнота, и меня выворачивает наизнанку. Майор А. — боже, какой подлец! Я не могу работать, выбегаю из дома, не разбирая дороги, иду куда-то, возвращаюсь, я не могу, я должен заглянуть в свинарник. Передо мной налитые кровью свиные глаза, а среди соломы, свиного помета два черепа, челюсть, несколько позвонков и костей и два золотых крестика — две «спасенные» мной девочки.

В этом году (2016) Леониду Николаевичу исполнится 93 года.

Автор мемуарів художник Леонід Рабічев.

            Ми не маємо права програти цю війну. У нас страшний ворог. Накал інформаційної війни проти нас надто нагадує роки Другої світової війни. Наша симетрична відповідь – це створення військ інформаційної контрпропаганди. Гібридна війна – це тотальна війна. І інформаційна її складова надважлива.

Валерій Швець