Валерій Швець. Чому Дональд Трамп?

            «Разом ми знову зробимо Америку величною» - сказав у своїй інагураціонній промові 45 президент Сполучених штатів Америки Дональд Трамп. Це сильні і правильні для Америки слова, це слова надії для людей всього світу, що пов’язують з світовим лідерством цієї держави свої сподівання на краще життя і справедливіший світ. Перемога Сполучених штатів у холодній війні і саме існування цієї економічної і політичної надпотуги зробили можливим існування незалежної Української держави ось уже протягом чверті століття. Ми, як ніхто інший в світі, зацікавлені, щоб і надалі Америка нікому не поступилась своїм лідерством. Тим паче, що альтернативних варіантів зовсім небагато: Китай – другий за військовими витратами після Сполучених штатів, який навіть за дуже великого бажання не можна назвати демократичною державою, та Московія – третя за військовими витратами країна, що була пострахом всього цивілізованого світу протягом двадцятого сторіччя і залишається таким і надалі. Але чому Дональд Трамп відніс можливу велич Америки до майбутнього? А тепер, що, Америка вже не є величною державою? Більшість пересічних людей абсолютно переконана, що Америка не тільки була але і сьогодні є такою. 

Для того, щоб зрозуміти слова Трампа давайте порівняємо річні внутрішні валові продукти (ВВП), тобто кількості матеріальних благ, створених за рік, у  Сполучених штатів і, наприклад, у Китаї. ВВП США у 2016 році склав 17 трильйонів 419 мільярдів доларів (22.37% світового ВВП), а у Китаї лише 10 трильйонів 355 мільярдів доларів (13% світового ВВП). Здається, що в Америки немає підстав для великого неспокою. Але давайте подивимось на структуру ВВП у США у 2016 році: промисловість 15% ВВП, сільське господарство - 1% ВВП. У Китаї доля промисловості у ВВП приблизно втричі більша, а в сільському господарстві вдев’ятеро більша за відповідні показники в США. Тобто вже сьогодні вартість виробленої промислової продукції Китаю більше як у півтора рази, а сільськогосподарської продукції більше як у п’ять разів перевищують відповідні показники для США. Але перевага США порівняно з Китаєм у загальному обсязі ВВП також ілюзорна.

Розглянемо приклад. Вартість проїзду в Київському метро – 4 гривні, в Московському метро 55 рублів, в Лондонському метро на максимальну відстань - 6 фунтів.  Обмінявши рублі на гривні, ми отримаємо 22 гривні, що рівноцінно чотирьом з половиною поїздкам на метро в Києві. Обмінявши фунти на гривні  ми отримаємо 200 гривень або 50 поїздок на метро в Києві. Отже, одна і та сама послуга або товар коштує по різному в різних країнах. Тому за загальними величинами ВВП ще не видно конкретного обсягу послуг або товарів, які цим числам відповідають. Об’єктивнішим показником економічної діяльності країни є не ВВП, а ВВП (ПКЗ) – це ВВП, перерахований за паритетом купівельної здатності різних валют щодо долара. Починаючи з 2014 року ВВП (ПКЗ) Китаю почав перевищувати ВВП (ПКЗ) Сполучених штатів. За даними МВФ у 2014 році ВВП (ПКЗ) Китаю склав 18 трильйонів 228 мільярдів доларів, а США лише 17 трильйонів 393 мільярдів доларів, у 2015 році – 19 трильйонів 696 мільярдів і 18 трильйонів 37 мільярдів відповідно. Якщо перерахувати ці показники у фізичний обсяг промислової і сільськогосподарської продукції, то розрив між Китаєм і США збільшиться ще більше на користь Китаю.  Так, президент Трамп правий: Сполучені штати сьогодні вже не є промисловим лідером світу.

Знову слово Дональду Трампу: «Американці бажають якісних шкіл для своїх дітей, безпечних районів для своїх родин і пристойної роботи для себе. Але для надто великої кількості наших громадян реальність зовсім не така. В наших містах матері і діти животіють у злиднях, розкидані по країні заводи нагадують надгробки на цвинтарях, а система освіти, хоча і переповнена грошима, не дає нашій молоді належних знань. Злочинність, банди, наркотики зіпсували багато життів і вкрали у нашої країни великий нереалізований потенціал». (Нібито це і про Україну сказано). І ще: «Одна за одною зачинялись фабрики і пливли за океан. І ніхто навіть не думав про мільйони американських робітників, їх просто забули. Наш середній клас розорили, відібравши його багатства і роздавши їх всьому світу» . (І це майже про Україну, правда наші заводи і фабрики різались на брухт.)

Вам ця картина нічого не нагадує? Мені нагадує. Велику депресію початку тридцятих років. З моєї точки зору справжньою причиною тої депресії була фантастично швидка модернізація (індустріалізація) економіки Радянського Союзу. Тоді американські заводи також знімались з підмурків і вивозились до Радянського Союзу, Тоді також американський середній клас скоротився до мінімуму і багато фахових робітників, інженерів, представників творчої інтелігенції стояли в черзі за безкоштовною юшкою. Хто це зробив? Той, хто мав владу в Америці, не формальну владу, пов’язану з виборними державними посадами, і не фабриканти, для яких ця депресія мала катастрофічні наслідки, а ті, хто отримав владу разом з грошима. Чи назвав цих людей Дональд Трамп? Назвав, але досить невиразно: «Надто довго невелика купка людей у столиці насолоджувалась лаврами влади, а народ за це платив». Навіть в Америці складно називати речі своїми іменами.

 Для чого була сплачена така ціна? Для того, на мою думку, щоб створити на Сході Європи озброєний до зубів осередок агресії, спрямований проти Європи Західної. І створили. На момент початку Другої світової війни кількість сучасного озброєння у Радянського Союзу в рази перевищувала кількість озброєння решти світу.  Чому ж перебіг війни був таким трагічним для Радянського Союзу? Лідери країни, що мали лише початкову освіту інакше воювати не вміли, а народ, який цих лідерів переважно ненавидів, помирати за них не хотів. (Сталін мав лише незавершену середню духовну освіту: чотири роки  духовної семінарії, перед тим шість років вчився у чотирирічному духовному училищі. Предметами там були: закон божий і священа історія, читання за книгами громадянської і церковної печаті, письмо, перші чотири дії арифметики, церковний спів. Думаю, що дій з дробами він не знав. Його улюбленець-маршал Жуков мав лише три класи церковно-приходської школи, близький соратник-маршал Будьоний до школи не ходив, близький соратник і член політбюро, перший маршал Радянського Союзу Ворошилов мав два класи церковно-приходської школи. Цей перелік можна продовжувати довго. Спадкоємець Сталіна на посаді генерального секретаря комуністичної партії Радянського Союзу – Микита Сергійович Хрущов до школи не ходив. Слова партійного гімну: «Кто был никем – тот станет всем» не були просто словами.

Тоді цивілізований світ дорого заплатив за модернізацію Радянського Союзу. Ті сили, що модернізували і озброїли Радянський Союз перед Другою світовою війною, років через тридцять після неї вдруге здійснили ту саму акцію, але вже щодо Китаю. Модернізація Китаю в принципі не змогла б відбутись без максимального сприяння хазяїв світових грошей, без експорту в Китай цих грошей і сучасних західних технологій. На цей раз індустріалізація Китаю нібито не мала таких катастрофічних наслідків для Західного світу. Просто ту лихоманку, що стрясала Європу і США на початку тридцятих років розтягнули на пів століття. ВВП США і інших провідних держав Заходу весь цей час нібито зростав. Але, як тільки почалась модернізація Китаю у семидесяті роки минулого сторіччя, це зростання стало символічним в межах одного двох відсотків. І чи було воно взагалі реальним? Але це нібито зростання мало приховати від громадськості той простий факт, що реальне виробництво у США і деяких європейських країнах всі ці роки швидко скорочувалось. Американські і європейські  заводи масово перекочовували в Китай. На підтвердження знову слова Дональда Трампа: «Десятиліттями ми збагачували іноземну промисловість на шкоду американській». Ми витрачали трильйони доларів за океаном, поки американська інфраструктура приходила у занепад. Ми робили інших багатими, в той час як наше власне багатство, сила і впевненість випаровувались.»

Чому це було зроблено? Один з варіантів відповіді – для стримування Радянського Союзу, який після Другої світової війни не збавив своєї агресивності, перенісши її на весь світ. Спочатку була модернізована Японія, думаю з цією ж метою. Але вперте небажання Японії ставати військовою потугою Азії, мабуть, змусило розглянути інші варіанти. Китаю, здається, роль військової потуги вже не тільки Азії, а й цілого світу, подобається і він швидко нарощує свій військовий потенціал. Причому темпи зростання військових витрат навіть за офіційними даними значно перевищують темпи зростання ВВП. Китайська армія тепер є найчисельнішою в світі і добре оснащеною. Формально військові витрати Китаю в декілька разів менші за військові витрати Сполучених штатів, хоча і значно перевищують російські, але в які це часи яка-небуть комуністична країна світу повідомляла про свої реальні військові витрати? Краще було б сказати, що ми не знаємо військових витрат Китаю. Якщо ВВП Китаю десь уп’ятеро перевищує ВВП Московії, армія вдвічі, мобілізаційний потенціал вдесятеро, то про який баланс сили між Китаєм і Московією може йти мова? До того ж області Московії, прилеглі до території Китаю є переважно економічно депресивними. Як і чим їх захищати? Як би цього не хотіла уникнути Московія, але остаточно її доля вирішуватиметься саме на Сході і навряд на її користь.

Чи сучасна Московія є загрозою для Сполучних штатів? Безумовно є, і не тільки для них, а для будь-якої країни світу, що становить для Московії хоча б який-небуть інтерес або складає конкуренцію. Але чи Московія є найбільшим в світі викликом для Сполучених штатів? Про це не прийнято говорити, але найбільшим викликом для США безумовно є Китай. Саме він може позбавити Америку ролі світового лідера, забравши у неї друкарський верстат для світових грошей і залишивши її наодинці із залишками, колись колосального власного матеріального виробництва.

У цьому зв’язку зрозуміле бажання Дональда Трампа домовитись з Московією. Правда не тільки американський президент але і більшість провідних західних політичних діячів, не розуміють, що домовитись з Московією неможливо. Це країна, де слово традиційно нічого не варте ні на рівні державних діячів, ні на рівні пересічних громадян. Якщо до розпаду Радянського Союзу Сполучені штати намагались його стримати за допомогою Китаю, то тепер є сенс спробувати стримати Китай за допомогою Московії. Оскільки ліки (Китай) виявились небезпечнішими за хворобу (Московію), то доцільно їх поміняти місцями. Тому США однозначно не зацікавлені у подальшому демонтажу Московії на етнічно однорідні нові незалежні держави. Крім того, надто багато матеріальних і політичних ресурсів вони інвестували в цю країну протягом двадцятого сторіччя, щоб легко погодитись на її політичне банкрутство. Я б ще додав, що, на мою думку, сьогодні саме Сполучені штати є головним гарантом територіальної цілісності і державної незалежності Московії. Налагодження стосунків з Кремлем це не відкриття Дональда Трампа. Попередня адміністрація Білого дому виступала не проти Московії, або за її демонтаж, а проти конкретного лідера цієї країни і її правлячої еліти, в основі якої спецслужби і силові структури. Саме така структура влади була характерна для Орди, з якої вийшла Московія. Тепер, на мою думку, Московія просто повернулась до свого природного стану.

Чи вплине позиція США на долю Московії? А чи вплинула позиція США у 1991 році на долю України? Адже 41 президент Сполучених штатів Джордж Герберт Вокер Буш у своєму виступі перед українським парламентом у 1991 році закликав українську правлячу еліту і український народ не йти на розрив з Московією, не проголошувати незалежність України. Але ми відчували свою силу і не послухались порад. Україна стала незалежною і тепер саме Сполучені штати надають Україні найбільшу економічну, політичну і військову підтримку на цьому шляху. Правда, після закінчення Першої світової війни, коли країни Антанти на чолі зі Сполученими штатами вирішували долю післявоєнної Європи, точніше на чолі з американським президентом Вудро Вільсоном, і створили низку нових незалежних держав за принципом один народ – одна держава, незалежній Українській державі не знайшлось місця на політичній мапі Європи. Думаю, що не знайшлось би місця і для незалежної Польської держави, але поляки зуміли відстояти себе у війні з Московією, а українці ні. Власна сила є вирішальним аргументом у всіх політичних колізіях, решта ж відіграє лише допоміжну роль. Україна і Польща були економічно і культурно найрозвиненішими частинами Російської імперії. Перша світова війна знищила Німецьку, Австроугорську і Османську імперії. Легко було поставити крапку і в існуванні Російської імперії. Для цього достатньо було утворити ще і такі незалежні держави як Україна, Білорусь, надати незалежність народам Кавказу і Середньої Азії. І ми б назавжди забули про імперію, яка з приходом в ній до влади більшовиків перетворилась в імперію світового зла, за висловом американського президента Рональда Рейгана, в прокляття людства – це вже мої слова. Саме для того, щоб зберегти економічну потугу цієї імперії, їй зберегли її економічне серце – Україну. Так я думаю. А щоб зрозуміти таке ставлення до збільшовиченої Російської імперії наведу таку цитату непересічного представника ділових кіл Америки і цілком типового у своїх поглядах на Московію. «Шановний пане президенте, я симпатизую радянській формі правління, як найбільш підходящій для російського народу» - З листа президенту США Вудро Вільсону від 17 жовтня 1918 року, тобто напередодні післявоєнного облаштування Європи, від Вільяма Лоренса Саундерса, президента корпорації «Інгерсолл-Рендл», директора корпорації «Америкен Інтернейшен» і віце-голови правління Федерального резервного банка Нью-Йорка. Банку, без якого індустріалізація Радянського Союзу, на мою думку, була б неможливою.

Другою можливістю сприяти переродженню Радянського Союзу у нормальну державу була б неучасть Західного світу в індустріалізації Радянського Союзу. Остання була б   неможливою у тих нелюдських формах, у яких вона відбувалась, без сприяння фінансового капіталу Західного світу, без інформаційного прикриття Радянського Союзу західними засобами масової інформації (за виключенням засобів масової інформації Німеччини). Зокрема саме західні засоби масової інформації приховували від світової громадськості правду про голодомор в Україні і масовий терор по всьому Радянському Союзу. Зауважу, що ці засоби непідконтрольні державі у жодній державі Західного світу. І тому не на держави слід покладати відповідальність за таку інформаційну політику.

Індустріалізація була не єдиним внеском у створення військової надпотуги-Радянського Союзу. Широко відомий в світі американський науковець Ентоні Саттон у своїй книзі: «Національне самогубство» наводить документ Державного департаменту США під номером  800.51 W89 USSR/247. Документ являє собою звіт посла Джозефа Е. Девіса від 17 січня 1939 року про завершення робіт з підготовки таємної угоди. У США про існування таємного договору знали тільки чотири людини. Знайдений Сюттон документ ніколи не був спростований і навіть підданий сумніву. Але щоб не виникало навіть найменших сумнівів, Саттон надає читачу масу супутніх договорів, починаючи з документа Держдепартаменту США N 711.00111 - угоди, підписаної в березні 1939 року про участь США в будівництві радянських підводних човнів. Далі він наводить нескінченні списки американських стратегічних поставок в СРСР. Цей список передвоєнних американських стратегічних постачань можна порівняти тільки з нескінченним списком стратегічних постачань у ході війни. Напрошується припущення, що передвоєнний Радянський Союз був виплеканий Сполученими штатами. Тому не варто сподіватись, що Сполучені штати сьогодні свідомо зрадять своє дітище. Але варто бути абсолютно впевненими, що Сполучені штати ніколи не зрадять і свого головного союзника – об’єднану Європу. Якщо ми і далі прямуватимемо до Європи, при цьому зовсім не обов’язково належати до неї формально, то вони не зрадять і нас. Я думаю, що вони ніколи не дозволять просування кордонів так званого «руського міра» далі на Захід.

Третьою можливістю покінчити з кривавою більшовицькою імперією було б не заважати Німеччині зробити це самостійно у часи Другої світової війни. Цікаво, що ця війна формально почалась через небажання Франції і Англії погодитись з окупацією Німеччиною Польщі, а закінчилась передачею Польщі у мирний спосіб в зону впливу Радянського Союзу.

            Четвертою можливістю прискорити розвал Радянського Союзу могло б бути ненадання Сполученими штатами продовольчої допомоги Радянському Союзу у вигляді продажу зерна за вкрай низькими цінами. Причому, це відбувалось і тоді, коли йшла в’єтнамська війна і Радянський Союз був головною діючою силою, що протистояла США, у тій війні. Я пам’ятаю ті часи, коли в Радянському Союзі при випічці хліба до пшеничної муки почали додавати горох. Радянське сільське господарство на той час повністю збанкрутувало і годувати власний народ у Радянському Союзі вже було нічим. Так що стосовно Радянського Союзу з боку Сполучених штатів ми стикаємось з системним підходом, що не пов’язаний з конкретною адміністрацією у Білому домі.

Дональд Трамп  у своїй промові сказав: «Ми нікому не бажаємо нав’язувати свій спосіб життя. Нехай краще наш приклад стане для всіх сяючим маяком. Ми засяємо провідною зіркою і нехай інші йдуть за нами». Досконалі слова правого лідера правої сили і у якому контрасті вони з діями іншого лідера сусідньої держави, який намагається просувати кордони «руського міра» за допомогою танків і установок залпового вогню і при цьому клянеться в любові до братнього народу. У Дональда Трампа не прозвучало жодного загравання з етнічними меншинами Америки. Замість цього прості і впевнені слова: «Неважливо, який у нас колір шкіри, чорний чи білий, у наших жилах тече однакова червона кров патріотів. Ми усі маємо ті самі свободи і ми шануємо той самий великий прапор Америки. І коли народжуються діти, чи в Детройті, чи в Небрасці, вони дивляться на одні й ті самі зорі у небі, вони мріють про одне й те саме. І в них вирує життя одного й того всевишнього творця.»

 А наступні його слова могли б прозвучати і вустами нашого президента, як програма його дій, як дороговказ для України: «Я буду боротись за Вас кожним своїм подихом, і я ніколи не підведу Вас. Америка (Україна) знову почне перемагати, причому так, як ніколи раніше. Ми повернемо робочі місця, повернемо наші кордони, повернемо наше багатство і наші мрії. Ми побудуємо нові дороги, шосе, мости, аеропорти, тунелі і залізничні шляхи через всю нашу прекрасну країну. Ми заново відбудуємо нашу країну руками американців (українців) і американською (українською) працею.»

«20 січня 2017 року ввійде в історію як день, коли народ знову стане правителем нашої нації.  Сьогодні ми передаємо владу від Вашингтона Вам – народу.» 

Чи може такий президент зрадити Україну? Моя відповідь – ні, бо Московія не зупиниться на кордонах України ні на східних, ні на західних. А це вже і буде Третя світова війна. Путін і Московія – це війна, що не омине нікого.

Валерій Швець

Валерій Швець. Бути правим. SVOBODA (USA) Vol. 124, No. 7, FRIDAY, FEBRUARY 17, 2017

Бути правим

            Правими бути складно. Радикалізм правих лякає людей, тому фінансова і політична підтримка їх дій мінімальна. Але у критичний момент саме праві здійснюють вчинки, які різко пришвидшують процес політичної еволюції суспільства, перетворюючи його в революцію. Революція – це як операція для хворого. Потрібно все зробити, щоб її уникнути, але коли виникає загроза життю, то відмова від неї рівноцінна втраті самого життя. Революція 2013 року в Україні означала битву за цивілізаційний вибір України: інтегрування в Європейську цивілізацію, чи повернення до маргінальної Північноазійської цивілізації, частиною якої ми вже були, з її нескінченими війнами і голодоморами, з  її цілеспрямованим фізичним винищенням саме українського етносу, що тривав усе двадцяте століття. Разом з тим, праві – улюблений об’єкт розробки спецслужб, оскільки при вмілому втручанні завжди можна спрямувати їх дії не на користь суспільству. Я думаю, що всі звернули увагу, що деякі праві організації Європи підтримують дії Московії по розхитуванні ситуації в Україні і в Європі. Як у «потрібний» момент мобілізувались певні праві організації Польщі у галасливій кампанії по дискредитації України і українців. «Смерть українцям», - волали деякі з поляків під час  нещодавньої маніфестації в Перемишлі.

Я думаю, що було б помилково вважати, що головним завданням КГБ у радянські часи та ФСБ  тепер у їх закордонній діяльності був збір економічної та військової інформації. Збір компромату на провідних політичних діячів, встановлення зв’язків з радикальними організаціями та їх лідерами, налагодження каналів їх фінансування, скупка засобів масової інформації та окремих журналістів. Словом, таємна інформаційна війна, успішне проведення якої створює ідеальні передумови для прямої військової агресії типу захоплення Криму і Східного Донбасу.

            Пам’ятаю свої перші враження від дій правих в Одесі. Це була, мабуть, весна 1990 року. У Дюківському парку проходив черговий мітинг. Оратори традиційно лаяли владу, аж раптом посеред натовпу хтось підняв український прапор. На той час це було нечуване зухвальство. Прапор майорів над натовпом буквально лічені секунди. Якісь молоді і дужі хлопці вирвали його з рук прапороносця і на очах у натовпу пошматували на дрібні клапті. Мітинг знову відновився, проте не на довго. Неочікувано десятка два людей різного віку посеред натовпу взявшись за руки  створили велике коло. В його центрі знову з’явилась людина з високо піднятим українським прапором у руках. Хлопці, що пошматували попередній прапор, було кинулись і до другого, але натовп їм це вже не дозволив. Так до кінця мітингу і майорів над людьми синьо-жовтий український прапор, нагадуючи його героїчну історію і провіщаючи його славне майбутнє. Після мітингу я затримався на майдані. Майже вся людність вже розійшлась. Мою увагу привернув полковник міліції, навпроти якого півколом стояли з десяток молодиків – тих самих, що шматували прапор. Підійшовши ближче я зрозумів, що йшов розбір інциденту з прапором. Хлопці були приблизно одного віку, міцної статури, з досить приємними обличчями. За моїм припущенням – це були слухачі Одеської середньої школи міліції. Так влада поборювала український націоналізм на самих початках його відкритих проявів.

            В середині дев’яностих років перевага надавалась вже вкиданню в засоби масової інформації  завідомо неправдивої інформації про націоналістів в Одесі. Характерний приклад. Мітинг в парку імені Т. Г. Шевченка, що його проводив Народний рух України. Все йшло добре. Погода гарна, людей багато, промовці досвідчені і цікаві. Я вже об’явив про закінчення мітингу і відійшов від мікрофону, як раптом до нього підбіг один з учасників і викрикнув: «Жидів і москалів – геть з України».  За хвилину біля мене вже були кореспонденти  ряду Одеських газет, яких я ні до ні після на наших мітингах не бачив, і почали вимагати пояснень. У наступні дні декілька газет Одеси вмістили інформацію про шабаш, що вчинили українські націоналісти в парку Шевченка. В ті ж часи містом ширились чутки про можливі єврейські погроми, що готуються цими клятими націоналістами. Інформацію про це я регулярно отримував від своєї однокласниці, з якою не один рік сидів за однією партою. Перед тим, як виїхати до Ізраілю, її родина декілька років мешкала в Одесі. Порада прихильникам правих: «З обережністю сприймайте інформацію у засобах масової інформації про дії правих. Завжди оцінюйте її з точки зору – кому це вигідно.»

            Ще один епізод. Весна 2001 року. Тоді ми покладали свої політичні надії на Віктора Андрійовича Ющенка - прем’єр-міністра України але його стосунки з президентом України загострювались і виникла загроза відставки. Ми вирішили пройти ходою вулицями міста з плакатами на його підтримку але жодним чином не провокувати подальше загострення стосунків між двома найвищими посадовцями України. Спочатку нашу заявку на проходження колони влада задовольнила але перед початком маніфестації на пункт збору людей біля оперного театру прийшли міліцейські чини і попередили нас про  заборону акції.  Люди вже зібрались і ми вирішили йти. Щоб надати людям більшої впевненості, я очолив колону. Пам’ятаю, як ми йшла Рішель’євською, скандуючи цілком нейтральне гасло: «Ющенко і Ющенко - так». Я тоді вже не очолював НРУ але все ще був членом обласного проводу. Раптом ситуація у мене за спиною змінилась, до нас приєднався гурт молодиків і почав скандувати гасло: «Кучму – на нари». В перерві між скандуванням вони про щось приязно розмовляли з тодішнім головою нашої організації. Мій висновок був простий – це спланована і узгоджена провокація. Я залишив своє місце попереду колони, підійшов до голови і в ультимативній формі висловився або за припинення акції, або за вигнання з колони неочікуваних помічників. Зробили останнє. Маніфестація продовжилась але вона вже втратила будь-який позитивний сенс. Цей випадок в Одесі пригадався мені, коли я прочитав у засобах масової інформації про скандування в Перемишлі: «Смерть українцям». Не поспішаймо з висновками. У українців і поляків є лише одна альтернати: або разом загинути як нації, або разом перемогти. Права ідея набуває небаченої додаткової сили в світі, коли виходить за державні кордони і вже не роз’єднує, а об’єднує народи. Німецький націонал-соціалізм був ідеологією не тільки для німців але і для багатьох інших народів Європи, тому він становив таку колосальну загрозу для іншого світу, тому боротьба з ним не припиняється і досі. На відміну від нього, італійський фашизм ніколи не виходив за рамки Італії, тому про нього вже майже забули і ніхто не дорікає італійців за їх націоналістичне минуле.

Політичне життя в Україні започаткували дві громадські організації: товариство української мови імені Т. Г  Шевченка і Меморіал., що виникли на початку 1989 року. Меморіал в Одесі так і не вийшов за межі інтелігентського гуртка, а товариство української мови, знане в Одесі як Південна громада була на початках доволі масовою організацією. Вона і стала основою для творення, десь через пів року, нової масовішої організації – Народного руху України (НРУ). Остання організація, що ставила перед собою політичну мету – приходу до влади, була привабливішою для людей різних національностей. Часи політичних і економічних катаклізмів завжди породжують у багатьох людей спокусу швидко успіху, наприклад, розбагатіти, або дістатись влади і тоді розбагатіти. Декому це вдавалось. Багатьом хотілось щось очолити: посада, печатка, право підпису на якихось паперах. За це варто було позмагатись. Кількість співголів в Одеському Народному русі досягло 11 осіб. Вони вже не вміщувались у президії. Але потік бажаючих щось очолити не зменшувався. Тоді на базі Народного руху почали творитись нові партії з посадами і печатками. Республіканська партія України, Демократична партія України, Партія зелених України, Селянська партія. Виникли аж чотири відверто націоналістичні партії: Конгрес українських націоналісті (КУН), (Бандерівці), Організація українських націоналістів (ОУН), (Мельниківці), ОУН в Україні – невідомо хто, Українська національна асамблея (УНА-УНСО). Нарешті на початку 1992 року на третьому з’їзді НРУ було прийняте абсолютно правильне рішення про перехід НРУ з статусу громадської організації у статус партії. Це вже передбачало і чітку відповідальну керівну вертикаль, і фіксоване членство.  В реаліях Одеси життєвими у дев’яності роки виявились дві партії: НРУ і КУН. Більшість лідерів нових партій не розуміли, що не посада голови дає владу над людьми, а вміння реалізовувати їх цінності або, принаймні, інтереси, врешті, вміння працювати і керувати людьми. Як тільки люди відчувають, що ти починаєш працювати на себе, вони полишають тебе і твоя влада над ними закінчується. А без людей печатка нічого не варта. Грав роль і вік людей. Пам’ятаю, як я був подивований, побачивши на одному з зібрань Південної громади свого колишнього студента Олексу Болдирєва. Навчання на факультеті низькотемпературної техніки, п’ятірка з математики, яку я викладав, диплом з відзнакою і кандидатська дисертація з історії України. Такою була ця людина. Я ще більше здивувався, коли пізніше побачив його на зібранні членів УНА-УНСО вже в якості ідеолога. Ми підтримували з ним приязні стосунки протягом усього його короткого життя. Йому ще не було і сорока, коли він помер від інсульту. Такі речі, як бути прикутим кайданками до батареї опалення і спостерігати за обшуком у власній оселі не проходять без наслідків для здоров’я. Після себе він залишив п’ять чудових книжок, одну з них англійською мовою.  Він започаткував рух, який зараз набирає дедалі більшої сил, за відновлення справжньої історії міста Одеси – «Одесі-600». Тільки такі непересічні люди мали тоді справжній авторитет у громади. Час бариг від політики вже починався, але була ще ілюзія, що переконання сильніша за гроші.  Я був багато старший за Олексу. В 1992 році, маючи 43 роки, захистив докторську дисертацію з теоретичної фізики і мав непогані перспективи на подальше професійне життя. Мій вік і соціальний стан не дозволяли мені позиціонуватися занадто вправо. Я зупинив свій вибір на НРУ, зокрема і тому, що приймав активну роль в деяких його важливих заходах. Мені подобалось також, що ініціатором створення НРУ була спілка письменників України і її знані представники: І. Драч, Д. Павличко і багато інших. На початку 1992 року я зареєструвався членом цієї партії, як тільки така реєстрація почалась, не маючи навіть думки про входження в керівництво організацією. 

            Але сталося не так як гадалося. У квітні 1994 року я вже виконував обов’язки голови обласної організації НРУ.  Одеська організація явно переживала не найкращі часи. У неї забрали офіс і вона притулилась у занедбаному підсобному приміщенні Українського культурного центру. З 11 колишніх співголів не залишилось жодного. Напередодні мого приходу було звільнено голову управи, єдину оплачувану особу у складі організації. Це була досвідчена людина (полковник у відставці), що деякий час працювала на цій посаді і мала досвід організаційної роботи. Мені не перейшов у спадок жодний канал фінансування організації. Централізованого фінансування також не було. Як я дізнався років через три, важливим спонсором організації була праправнучка українського гетьмана Брюховецького, що мала значний бізнес в Одесі. Але якраз весною 1994 року хтось кинув гранату в її офіс. Налякана жінка спродала свій бізнес і виїхала з Одеси. Архіви організації зникли. Попередній голова нібито передав їх кудись на зберігання. Я думаю в СБУ. Не було навіть списку членів організації і жодного українського прапора. Лише менше сотні недбало заповнених облікових карток на членів партії, половина з яких вже механічно вибули з неї. Але не все було так погано. Залишився невеликий колектив гарних людей - провід обласної організації:

            Микола Васильович Осадчук, професор, доктор технічних наук, мав багаторічний досвід керівництва кафедрою і факультетом в Одеській національній академії харчових технологій. Анатолій Федорович Чумак, професор, доктор історичних наук, також мав багаторічний досвід керівництва кафедрою і працював в тій же академії. Авенір Іванович Уйомов, професор, доктор філософських наук, якого я знав ще за роки навчання на фізичному факультеті Одеського національного університету, а Радянський Союз знав його як видатного науковця. Вже тоді він був відомий своїм вільнодумством і через це змушений був полишити університет. Було ще багато гарних і освічених людей: лікарі, інженери, кандидати наук. Без щирої підтримки членів проводу моя спроба налагодити роботу організації відразу зазнала б краху. Більшість цих гарних людей чекали від мене доленосних рішень, а я сам потребував від них елементарних порад з організаційної роботи, фінансування організації, юридичних питань, інформації про людей міста і області. Зазначені вище професори годилися мені в батьки і були єдиними людьми, що дійсно розуміли мої проблеми. Саме завдяки їм я швидко набував досвіду. Це був мій перший досвід керівної роботи у житті, що став надзвичайно корисним у подальшій професійній кар’єрі: завідувача кафедри, декана, вченого секретаря, проректора академії холоду. Уже давно немає серед живих моїх шановних наставників але вдячну пам’ять про них я зберігатиму решту свого життя.

Дещо скандальний імідж організації почав змінюватися на позитивніший. Ми почали видавати газету Рух, ретельно продумувати і проводити різні політичні акції. Серед нас було кому виступити і на радіо, і на телебаченні, дати продумане інтерв’ю засобам масової інформації. Поступово до на стали повертатись колишні активісти, відновився зв’язок з осередками партії в області, почався притік нових членів. З’явився ряд дуже активних особистостей, але це вже були люди швидше інтересів, ніж цінностей. Ми отримали цілком задовільне приміщення для партійного офісу. Завжди було важко з грошима. Організація існувала в умовах суворої фінансової дієти. За два роки список членів партії налічував вже 340 осіб. Мертві душі мене не цікавили. Якщо людина вступала в партію, то вона мусила приймати участь у всіх її заходах. Більшість людей, що розійшлися по іншим партіям, так і не спромоглася створити власне виразне політичне обличчя. Вони не проводили власних публічних акцій, а звичайно приймали участь у наших, відчуваючи, що ми діємо правильно і вміємо це робити. Реально на міжпартійній основі я співпрацював лише з КУНом. Отже, кадри вирішують долю ідеологічної політичної сили більше, ніж інші чинники.

Посада голови обласної організації вимагала від мене надзусиль.  Вона відбирала час від моєї основної роботи, за рахунок якої я власне і жив: наукові статті, монографії, навчальні посібники, участь у конкурсах на отримання грантів і їх освоєння, не кажучи вже про буденну  і доволі виснажливу викладацьку роботу. Я спалював свічку свого життя відразу з двох кінців. Словом, я привів організацію у цілком пристойний стан і вирішив передати справу в інші руки, залишаючись в проводі організації. Моїх наступників виявилось відразу двоє. В міру сил я їм допомагав, плануючи і, навіть, організуючи деякі принципово важливі акції.

Яке завдання правих сил я зрозумів у ті роки? Це, по-перше, монопольний контроль вулиці. Для цього публічні акції мають відбуватись з регулярністю природних явищ – як повний місяць на небі і для цього не потрібно аж так багато людей. По-друге, - це постійна присутність у засобах масової інформації. Аксіомою є: «Акція відбулась лише у разі, якщо вона набула розголосу. Для цього слід працювати з засобами масової інформації. У дев’яності ми контролювали вулицю, тому пам’ятник Катерині ІІ, що міг з’явитись в Одесі ще у 1996 році, завдяки нам тоді не з’явився. Лише у 2000 роки, коли відведений історією час для НРУ добігав кінця, ми втратили цей контроль і пам’ятник Катерині ІІ в Одесі таки постав. Більше того, Одеса мало не пішла шляхом Донецька і Луганська, про що свідчать події 2 травня 2014 року. По-третє, з членами партії і прихильниками потрібно постійно проводити ідеологічний вишкіл. З цією метою у нас діяли два культурологічних семінари, так ми їх називали. З цією ж метою щотижня у певний час я зустрічався з рядовими членами партії. І ще, слід пам’ятати, що ви  не одні. За вами уважно наглядають. Можливо навіть деякі ваші активні члени, є джерелами витоку важливої партійної інформації, або агентами впливу на діяльність партії з боку сторонніх організацій. Чим радикальніша організація, чим непрозоріша її діяльність, тим вища ймовірність існування поряд з вами таких людей. Враховуючи це,  складна історія нашого націоналістичного підпілля середини 20 сторіччя виглядає не такою вже і заплутаною.

В наш швидкозмінний час навіть ідеологічна партійна сила не живе довше, ніж її харизматичні засновники. НРУ втратив силу, фактично, після вбивства В’ячеслава Максимовича Чорновіла.

Україна може відбутись лише як національна держава. Тільки права ідея здатна вивести її на шлях могутності і процвітання. І так скрізь у світі. Праві сили завжди сприяють розбудові власних націй і держав. Ліві – лише їх послаблюють. Газ і гальмо, праві і ліві – дві складові життя людства. Вражаючий поступ у розвитку суспільства відбувається лише тому, що педаль газу вживається частіше за педаль гальма. Вмілий водій завжди тримає праву ногу на педалі газу під час їзди і лише зрідка використовує педаль гальма. Республіканці і демократи у Сполучених штатах, консерватори і лейбористи у Великій Британії, християнські демократи і соціал-демократи у Німеччині – скрізь один і той самий біполярний світ. Звертаю увагу, що в усіх названих стратегічно важливих для України країнах при владі знаходяться праві партії. У Польщі при владі є права партія Право і справедливість. Цікаво, що і її основним опонентом на останніх виборах була інша права партія Громадянська платформа. Це створює сприятливі зовнішні умови для консолідації правих сил в Україні. Відхід від криміналу і популізму у політиці, створення потужної правої сили, озброєної ідеологічно нашою творчою інтелігенцією і підкріпленою матеріально нашою буржуазією – такий неминучий поступ українського суспільства. А поки що маємо лише окремі сегменти з неперервного правого політичного спектру. Проте заслуги наших правих перед Україною величезні. Досить лише згадати, що вони першими стали на захист країни від російської агресії. Це і є їх покликання. Страшно собі уявити, де  б проходила лінія фронту, якби не вони. Щасти вам, бо ви праві і за вами майбутнє. З Новим роком.

Бути правим

Валерій Швець